Олена Кіс - мистецтвознавець, поетеса

 

Олена Кіс - мистецтвознавець, поетеса





    мелодія весни

    В глибокоцвітті свіжих трав
    В яснім безмежжі висі
    Ти все співав, бо ти кохав,
    А я купалась в оксамиті.

    Лилась мелодія весни
    Грайливо - барвінкова,
    Барвисті звуки новизни
    Будили все живе довкола,

    Горіли сонцем очі у кульбаб,
    Що розсміялись по долині,
    В полоні поцілунків милих зваб,
    В краплині крові на долоні
    Душа від світла захолола.



   
    Гроза

    Цівка сонця -
    Грім у вікна,
    Впало листя
    Вбите криком,
    Чорним круком
    Закрилило
    Сонця цівку -
    Ранком.
    У моїм віконці.
    Бранка.



   
    Відьма

    Горою лисою шумів старий осот,
    завис червоний місяць у гіллі лякливо
    заклечаний омелою, стуливши рот
    загусло вітер вив гніздо у спраглій дива.

    в берези коси ледь тремтіли, біле тіло
    достигло світло_ болем, відчаєм медунки
    від млості ночі кволе горло заніміло,
    меди густі прозріли гірко-пряним трунком.

    єлеєм щедро мащені уста спроквола
    шептали заклинання дивні в сонній тиші,
    її зіниць зелених повні глею кола
    просили сили і його колишнього…

    а за плечами крила розбивали морок,
    уста скипіли соком перестиглих вишень,
    доспілі зорі кидала притьма в подолок
    і піднімалася у леті вище, вище…

    і тоншали у висі срібні тіні,
                               бриніли чаром вії,
    в серпанку місяця гойдалася горілиць
    і вихором несла_ кружляла ностальгія
    душа її мала прорвалась до зірниць…

    _______
    природа юна, нага без чуття провини
    наївно жажде першого гріха
    і всотують вогонь жаги аквамарини
    небес – неозорима цілина.

    …навідьмувалась



   
    Елегія

    елегія...

    і зоряно і тихо
    і догорають
    свічі ночі
    та не лихо –
    лунає сміх
    дитини
    у садочку –
    так єдино…
    ранок
    пахощі калини
    щасливий погляд
    в небо –
    радо
    сонце
    зазирнуло в душу
    водоспадом
    у віконце
    надії
    і розгорілись
    млосно мрії
    ніжно
    і повільно
    ласкає очі
    літо
    день блукає
    небом
    квіти –
    підсоння України
    моєї
    і проміння віри
    почуття родини
    у любові
    звучать пісні
    не всує –
    вечір синій
    шле привіти
    тихо
    урочисто
    черниця_ ніч
    зронила Слово
    росою
    тихою водою
    спливає
    рідний Віз
    Чумацьким шляхом
    знову
    гойдає мову...

    десь там світи
    світанок там
    і днесь
    і по_ ділам
    а нам –
    до Бога.





    А ти готовий?

    Те сяйво, що Христос –
    Любов!
    В Нім велич усього
    І ти міг бути в Нім.
    Готовий? –
    Розіп’яте життя
    Своє пройти в юрбі
    Безропотно
    В покорі.



  
    Богородиця з Красова*

    Вдивляюся в ікону –
    О_ Красівська Маріє
    Красою споконвічна –
    СупОкій душ до скону
    Тиха
    Любове досконала
    Іделічна
    Моя відради мрія

    Ось у човні –
    Глибинами
    Твоїх очей
    Несуся в потойбіччя
    Де величають
    Твою честь
    І славу - архангели
    І херувими хором
    Ласкаво
    Днесь і передвічно

    Благодатна!
    Воліла я зостатися
    Спостерігати вічно…





  
    Весняне ІІ

    Потеплішало,
    Берези сльозоточать.
    Уста затерпли

    Літак – лазур’ю
    І борозна біліє.
    На чолі сліди

    Зело брунькує,
    Лелечі гнізда повні.
    У серці повінь

    Розвиднілося,
    Розкішний шум садів.
    Дівча розквітло

    Метушня пісень
    І жайвір у зеніті.
    Крокує літо



   
    Проминальне...

    Незворушні тиша і блакить
    Я з тобою – тільки дим і мить…
    Дощ мине – і серце відболить



    Пахло вранці дощем, а увечері – сніг
    Каламутні слова просльозились до ніг
    Тінню день промайнув – оберіг не вберіг…



    Яснорайдужний шлях на попутних вітрах –
    Поблукала душа по небесних ланах –
    повернусь лиш у снах…
    повернусь лиш у снах –                
                                        слід бузками пропах



   
    Весняне

    Полоще вітер
    Прану джинсівку неба –
    Проростає звук.

    Метнуло й зблисло,
    Скресає лід протало.
    Тиші не чекай.

    Посутеніло.
    Розреготався грім –
    Старе тікає.

    Ніч промовляє
    Вогняними очима.
    Земля омилась.

    Ранкове птаство
    Співає величальну.
    А ти кохаєш…




   
    * * *
    І.
    Легким трепетом рук накрапає самотність
    розгорілись маки на прощання
    Нині стає хтось ніким, таким одиноким
    ні тіні, ні слова, ні навіть бажання

    а може… а може це втрата свідомості
    за мороком завжди світання?

    ІІ.
    Учора слів шуміла злива, нині амнезія,
    бо трави пахли надто сильно й млосно,
    гірка отрута їхня висмоктала снагу тіла,
    червоних маків рана відняла нам голос

    слова рояться як москіти
    і жодне з них не викреше веселки,
    невпевнені, що книга ся закрита,
    хоча прочитані усі її сторінки.

    10.2011




   
    Пам’ять «афганки»

    Там палає земля
    кулі валять із ніг
    безборонна тут я –
    зимоподихом – дні

    совість слів не бере
    а свідомість в огні
    боронила б тебе –
    свідки – стигми німі

    на потоптаний ряст
    чужинецьких небес –
    окривавлений стяг –
    вгору піднятий перст

    ти казав – убивав…
    бо інакше не міг
    я трусилася вся
    як осиковий лист

    повернув не до нас
    був далеко, в тяжбі,
    вогник полум’я згас –
    скам’яніла в мольбі

    розминулось життя
    у війні не за нас
    все проплакала я
    і став відліком час






   
    Тримай

    Тримай мене сьогодні, чуєш, милий,
    Не бійся сліз і пересудів злих,
    Коханий, знаєш… наші крила
    Не стануть білими в очах чужих.

    Тримай мене на відстані умовній
    Бо, що закони – сум’ять слів…
    Дивися в небо – місяць вповні,
    Коханий!… канемо до зір…

    Тримай мене, коханий, щоб не рвалась
    І не вагалася на мить… моя душа
    В обіймах грішних розгойдалась…
    Мовчи, тримай, і тихо… ш-а-а-а…

    Тримай мене, коханий, бо накрило
    Нестримним шепотом гаїв,
    Бо рук твоїх туге вітрило
    Всю підняло і понесло в ірій…

    Шалений бриз вітрів і континенти –
    А що коханню далі тих морів,
    Сьогодні, тут, знайтися і померти,
    Бо завтра новий день і відстань –
                                      сто світів.
    16. 02. 2012



 
    Перламутрові сни
    Долі зірвана нить –
    ясний засвітку спів,
    голос твій не болить,
    ти хотів... не посмів...

    перламутрових снів
    в’є доріжка тонка –
    залишився клавір,
    голос твій замовка…

    поділили на двох
    тепле літо зітхань,
    м’яко стелиться мох
    по стежині зізнань

    перламутрові сни –
    відголосся весни,
    весні віри не йми...

    2011



  
    * * *
    ЗлотИвся овид у німбі
    смеркалося тихо. Тиша.
    і ти попрощався, ніби,
    і постать, як сіра миша…

    відчутно на дотик блідість,
    ледь вітром чуприну колише –
    то літо майнуло у сірість,
    а я ж — на сходинку вище.

    2011, жовтень



   
    * * *
    Під склепінням любові, зневіри і мрій,
    Під клепсидрами зрад, покаянь і дурману,
    Всі потуги земні віддаєм боротьбі,
    А для чого, для кого живем і вмираєм?

    Якщо ціль не ясна і сумління мутує ночами,
    Якщо п’ється той яд без вагань і прозрінь,
    Як щоденно очей, тих що поряд, ми не помічаєм,
    То де ж міра щоденних Творцевих терпінь?

    Плинно котяться дні і згортаються ери,
    Б’ють дошкульні дощі і засліплює сніг,
    Ти достукайся серця сусіднього, більше не треба
    І проститься задавнений, перший той гріх.

    2011, грудень




    * * *
    Ось прийшла Зима. Як доля,
    Що дійшла поволі рубежу,
    А літа летять, іще в погоні
    До зірок ясних, до міражу,

    До примар літеплих, до утіхи
    Літа зеленбуйних трав…
    Кришталеве небо креше кригу,
    Стелить біло сіллю по очах.

    А по долах й долі ляже крижмо –
    Первісно пречистий білий птах
    Привітає всіх, хто щойно вийшов,
    Попрощає тих, хто скІнчив шлях.

    Січень, 2012



 
    Навіяне

    Розбуянилось
        кольоритмами
    яре літечко –
       в вись молитвою
    стежки скошені
       день протоптаний
    мрії-мрієчки
        в сльозах втоплені
    де кохалися
       там вродилося
    де спіткнулися –
       змії звилися
    білі квіточки
        не розпустяться
    ягід приторних
       плід надкушений
    запах пристрасті
       осінь струшує.
    2011, Вересень



  
    ***
    Мембрани пам‘яті вібрують наче мушлі,
    Несуть столикі гості стоси літ пожухлі,

    Муляють роки спопелілі ранки,
    Сміються Мойри — вічності коханки.

    У кроках літа — гомін осені,
    В твоїм волоссі — зими провесінь.

    Ірієм відцвіли очей закличні зови
    Мов жмуток листя в синім морі,

    Ріднить щомиті світ мене з тобою,
    Я чайка, що літає над водою…

    За небом — край, за брамою долання,
    В глибинах, зріють овочі кохання.

    Міцніє сталь у погляді відваги,
    Нема в прийдешнім вороття
    Лиш тлінь. І жага, жага…

    Міліє стежка обрію
    В смарагдовім світанку слави,

    Горять розшерхлими устами
    Слова похвали ангелам,
    Як Він устав. Вони — злітали.




   
    Тобі

(О. Ф. присвячується)

    Вересневий вітер
    вересовим квітом
    стежку прокладе

    з ранньою імлою
    тихою водою
    мій вінок спливе

    купальське чар-зілля
    на наше весілля
    смуток — забуття

    калинОвим гроном
    в глибину долоні
    щастям — вороття

    перелітним зором
    промайнули хором
    береги — птахи

    вересневий вітер
    гне вербові віти
    крони — нам дахи
    1995



 
    ***
    Листочки
    на спалах край неба

    принишкли
    обличчям униз

    крізь просинь
    у піжмурках Феби

    півсерпик
    пів долі притис

    пригвинтив
    мій сум він до тебе

    щілинку
    лишив для надій

    притихла
    нічого не треба

    лиш спогад
    у слід веремій.



    Над морем

    Вітрило синє мліє уві млі,
    Дрімає золотом мрійливо місяць,
    Тихенько хлипає блакиттю хвиля,
    Чаклує вечір морем у мені.

    Гукають чайки зойком над бездонням,
    Мережить стежка, по якій пройти
    ЗмалЕчку хочу, байдуже плинним дням
    Чи у безсмертя заведе, чи в нікудИ.

    Спливає вітром Віз крізь мокрі коси.
    Чуваю часу велич мовчки.



   
    Краса і мить

    Щемить душі краса,
    як незбагнена сповідь
    лісу вітрові,
    як хмар жива
    летюча благодать,
    як плюскіт річки
    по дзвінких каміннях –
    щемить душі краса,
    як запах ранку
    в росяних лугах.

    щемить душі краса
    мов арфи звук,
    вібруючи у
    титрах долі
    прозорим спалахом
    лілового світанку –
    щемить душі краса
    таким оголеним
    до краю нервом
    мов відблиск неба
    десь під Канивом,
    в Дніпрі.
    щемить душі краса –
    мелодія
    незнано-незбагненна,
    записана у
    нотнім стані зір,
    і ти мені повір –
    щемить душі краса,
    не убивай її,
    вона єдина
    пренепорочна ще
    у світі сім.

    Ще мить – душі краса!



 
    (За пісенним фольклором)

    Сонячні крапельки −
    Очка блискучії,
    Дівчино, серденько
    Дай мені рученьку.
    Підійми личенько
    Біле, вродливеє,
    Глянь же ласкаво,
    Ти ж моя милая.
    Погляд твій ніжний −
    Свята принада,
    Брівоньки-ластівки,
    Як я їм радий.
    Усміх чарівний,
    Солодкі губоньки,
    Дівчино, любая,
    Ти ж моя згубонька.
    1989

    ІІ

    Сидить Марічка,
    Як красна чічка
    Над потічком.
    Вплітає руту
    В чорняву косу
    Із барвінком.
    Де ти, Іванку,
    Мій любку-бранку,
    Чому не йдеш?
    Забув Марічку
    Та темні нічки,
    Старост не шлеш.
    Пасу я вівці,
    Жену в кошари –
    Про тебе думаю.
    Складаю ватру,
    Беру трембіту –
    Баную я.
    Як прийде осінь -
    Ляжуть покоси,
    Зійду з верхів.
    Вже на весілля,
    Моє ти зілля,
    Приймеш сватів.
    Ідуть музики –
    Дзвенять цимбали,
    А бас гуде,
    Голос трембіти
    Розносить вітер,
    Їде княгиня
    Із своїм князем. –
    Весілля є.
    200?

    ІІІ

    Причаївся за скалами Довбуш,
    Такий молодий, як сонце,
    Він скарбу стороже гожого,
    Він ділить його укотре.
    За пралісом місяць сходить,
    За пралісом горе ховається,
    За хатою зрадник ходить,
    В хатиночці серце крається.
    Не було любити любку,
    Не було ганьбити мужа,
    Вже дзвони голосять лунко,
    Вже Дзвінка пращає душу.
    Вже гори зчорніли горем,
    Вже плаче нарІд і маржина
    Отамане, батьку гордий,
    Нещасна сьогодні днина.
    О, як то тужили трембіти,
    О, як то лилися вина,
    За скалами скарб розбитий,
    За скалами трем полонини.
    Ватаги пішли лісами
    І нікому більше мститись.
    200?



   
    ***
    Ключі
    лелечі
    канули за небокрай.
    Курличе осінь інеєм у скроні.
    Притомнію.
    Тепло очей зачахло.
    Як зимуватиму? −
    уперше і
    укотре.



   
    ***
    Потопила сльози у джерельці,
    Підзаріс тут мохом слід розлук.
    Прихопила спогадів
    Краєчок неба в жменьку,
    За плечима крила твоїх рук
    Тихо спали.
    Зачаївсь на дні один разочок,
    Не цілунків трунок –
    згірклих мук.
    У обійми впав тут камінь лунко
    І притих, зачах, оглух,
    оглух, оглух …

    2010



       Різдвяне

    І
    Зоря горіла.
    Ангельським хоралом
    Світ охопив Різдвяний Дух.
    Марія Сина
    В ясла ніжно клала -
    Спасення люду,
    Відкуп материнських мук.

    ІІ

    Ослиця йшла і йшла,
    Та іноді тремтіла,
    Вона спасала Спаса. -

    На ній сидів Ісус,
    В обіймах у Марії.
    01.07.2011.



   
    Інстинкти ІІ

    Купальські вогнища,
    Їх відблиски горять у спалахах облич.
    В ночах зіркастих і містичних
    Подих таїн, сердець гарячих клич
    За чарами очей, що потемки шукають
    Жагучих уст лукавий папороті цвіт,
    В сплетінні рук шугають крізь вогонь
    Шалено, пліч-о-пліч.
    Очистившись від скверни і облуд.
    Крізь оксамитну ніч.
    Як тінь майне над полум’ям –
    Ярила яра пара –
    Яр весен спілий дар,
    Й понéсе роду плід новий,
    Дозрілий Купайла жар,
    Купайла чар.
    Уранці принесе вінки купальські
    До лад у руки життєдайна Дана –
    Щедрий, щедрий збір жертовний в дар.
    А спрагнені вуста проситимуть води
    На ярину і на плоди.
    Луна рознéсе первісні хорали
    Над пралісом понад проваллям –
    Людини життєствердне право
    Роду й Рожаниць – їх клич
    Призовним клекотанням горла.
    Покрила тайною все ніч животна.
    Ярило стріне спрагло юний рід
    О-о-о-кличним хором.
    Разом.
    З руками піднятими вгору.
    2005




    ***
    Домажорилось, як
    Молодість звивалась
    Змерехтіло літо у росу,
    Відіграли туш –
    Ти не здавалась
    І мінором –
    Хустку на косу.




 
    ***
    Верховодив місяць
    Поза хмари –
    Відпровадив душу
    За межу,
    Німо-німо час
    Лежить на марах,
    Я від Тебе
    Знову не втечу.

    2010




    Осіннє


    Милує пам’ять сни жовтогарячі
    Потайки ронить тишу
    Спалах вій,
    Віоли стогін віттям –
    Осінь плаче,
    Каштанно скапує у рінь.

    Ця осінь рветься і ридає
    Ранетним подихом в ріллю,
    Зчорнілу землю відспіває
    Той птах, що вже давно в раю.

    Міліють мрії, відлітають
    Спізнілим птахом у вирій,
    Безмовним поглядом прощаю
    Чиюсь пополотнілу тінь.

    Молитви згусток –
    Променем крізь хмари
    Прорізав смуток-півпітьму.
    Колись все вернеться, я знаю,
    Та доля нас вже не впізнає,
    Бо канем у зимову млу.






 
    Пам'ять степу

    Степи, степи і сонця повінь,
    Вітри, вітри і ковила,
    Високе небо і висока сповідь
    Бовванів кам’яних і снів їх,
    Випитих до дна.

    На цьому тлі високих і чомусь
    Таких беззахисних могил
    Спроквола ранок млосну тайну
    Мені мов неофіту привідкрив.

    Незримо бачу люту битву
    І шабель блиск
    І скорострілів чую стріл,
    Баских коней конаюче іржання
    І відчайдушні вигуки воїв.

    П’янить гарячий запах крові,
    А руки просять прохолоди зброї,
    Гарячу пружність крупу вороного:
    – У бій, у бій
    – За власну волю,
    – За вільний степ,
    – За лютий біль, що розбива окови,
    – Убий, убий, упийся боєм
    І не чекай появи нових ворогів.

    І скільки тут лягло своїх і їхніх,
    Хто був чужий і хто тут свій,
    Хто тут святий і хто був грішний?
    Всотався в землю щедро їхній прах німий.

    Сколоти, половці, моголи…
    І козаки – всі в забуття.
    Курган, курган – литаври помсти
    В пам’ять б’ють на сполох,
    А все ж – історія не знає вороття.

    А баби моляться до неба,
    Могили височіють по степах,
    Євшан – прозрінням,
    Забуттям лінивим – ковила.
    2005





 
    ***


    Згризли полудень
    Рибини в терлах,
    Спека запалила
    Небокрай.
    Виплескались ночей
    Срібні перла.
    Наше пекло
    Відкупає гріх за рай.



  
    Коловоротить вироладом


    Коловоротить вироладом
    Колесо Свароже.
    Перуна чи Дажбога
    Сила - влада.
    Лагодить лук
    Промінням стріл
    Вродливе чадо Лади.

    О, сонцедарний
    В мені ти темінь засвітив,
    Те сонце – нині у мені,
    Той диводар такий жаркий,
    Аж лячно.
    Я не втечу.
    Любов гаряча
    До спеки…
    В ніч маячить
    Маятник кохання
    Невпинно.
    Не кажи «аж до загину»,
    Я жити хочу.
    Нині.
    Бачиш жито –
    Йдемо туди
    У шатра високості,
    По ночах смолоскипи зір
    Крізь твої очі,
    А вдень колосся стужавіле
    на диво плідних нив.
    Щоб не зурочить
    Аж захлинувся місяць.
    Мене ти недопив досхочу?
    Впився?
    Пророче шепчуть губи –
    Хочу, хочу.
    Вдалась спекотна нині днина,
    Нова куриться жертва димно,
    Блукає капищами Лада.
    Шепіт вітру, шепіт вуст –
    Він ладан, ладан.
    Благовістить.
    Важнію зливою колосся,
    По плечах розсипи волосся.
    Горить вгорі Волосожар.
    Роси, роси –
    На чолі твоїм.
    Чиї ж будуть покоси?
    О, сонцедарний
    Досить!
    На сьогодні досить.

    Коловоротить.
    О, гріховний боже!
    2006



Обновлен 20 июн 2012. Создан 22 апр 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником