Галина Фітель - поетеса

 

Галина Фітель - поетеса




        Приснився

    І навіщо приснився сьогодні,
    навіть дозволу не питав.
    Тільки сни ці такі немодні:
    ліс, і поле, й зарослий став.
    Спілі яблука рве селянка,
    а корова дарує ріг,
    і кохана я ще коханка,
    і нікуди ти не побіг.
    Біля мене ти – милим другом,
    на воді не човен наш – ковчег.
    І вода не пішла ще кругом,
    у якому втоплю я щем.

    04.12.2010.



   
    * * *
    Я знов співати вчуся восени
    печального прощального "курли",
    що відліта не в ірій, в наші сни.
    Ще влітку ми журавками були…

    Я знов сміятись вчуся восени
    з думками, що за мрію полягли.
    Вслухаюсь, як вслухаються вони,
    в пусті слова пророчиці – імли.

    Я знов літати вчуся восени
    на павутинці бабиного літа
    у небо кольору твоїх осінніх зрад.

    Я знов кохати вчуся восени,
    і хоч душа – розчахнута трембіта,
    осінній викликаю зорепад.

    18/11/2010



   

    Трійка, сімка, туз

    Я сім небес прощення перейшла.
    Мій світ на дибі зради розіп’ятий,
    мій тихий ангел більше не крилатий.
    Де сім ключів від раю – сила зла.

    Я тижнів три чекала на листа,
    поштар не оминав моєї хати.
    Мовчання – надто відповідь проста,
    та краще так, неправду ніж сказати.

    Тепер би розібратись, хто тут туз –
    в очах облуда, на очах картуз.
    Не скаже карта і на масть не ляже.
    Дарма забув ти літо дивне наше.

    18.11.2010



   

    Я погоняю колесницу

    Я погоняю колесницу,
    чтоб достучаться до небес.
    Смахнув слезинку на ресницы,
    дороги все попутал бес.

    И время не дает мне форы,
    совсем темно, затор везде.
    Мою нагайку сперли воры,
    и конь не держится в узде.

    Не хочет ни овса, ни сена,
    ему бы в заводи опять.
    Ведро воды – глоток абсента –
    ну что, Пегас, пошли летать?

    14.11.2010


Чарівна Квітка

    Ви бачили колись чарівну квітку?
    Ніжнішої й милішої нема,
    і навесні, і восени цвіте, і влітку,
    і навіть взимку, як усе дріма.

    Вона цвіте у пісні невмирущій,
    і цвіт у пам’яті людській навік воскрес.
    Вона співа, і спів той всюдисущий
    з грудей, мов птаха, рветься до небес.

    Вона із роду дів – провидиць віщих,
    мов ружа, і небесна, і земна.
    Ім’я цієї квітки – Квітка Цісик.
    Та жаль, назавжди зірвана вона.

    20.12.2010
   

    В таку погоду можна тільки пити

    I

    В таку погоду можна тільки пити.
    А я не вірю, мрію і співаю.
    З погодою такою ми вже квити:
    я їй – свій сум, вона – квиток до раю.

    Я їй – свої страхи й жалі забуті,
    яких в Пандори скрині ще чимало.
    Вона мені – кайдани дум закутих,
    й ключі від них, і слова гостре жало.

    В таку погоду можна тільки пити.
    Та, щоб всю ніч не спати, – краще каву.
    І хоч дощі давно сльозами ситі,
    не віддаю я їм кохання право.

    І знов стрічаю промінь сонця ніжний,
    хай п’ять хвилин, та душу зігріва.
    Чи дощ занудний, чи періщить грізно,
    погода духа – не лише слова.

    II

    В таку погоду можна тільки пити.
    Лякають грипом вкупі з Таміфлю.
    Хтось вирішив: та годі без кобіти,
    а хтось гада – люблю чи не люблю.

    Комусь мезим дав чудо далі жити,
    знов диха він на заздрість ковалю.
    Хтось кинув шахи і пішов курити,
    на щастя королеві й королю.

    Така погода – мрія для поетів,
    яка різниця, кварти чи квартети,
    танцюють всі, смачні саке і суші.

    Комусь забракло грамів ста до норми,
    та він співа, мов арію із "Норми":
    тілам гаплик, врятуйте хоч би душі.

    III

    В таку погоду можна тільки пити
    кефір, чи ряжанку, чи біойогурт.
    Коли тебе печінка ладна вбити,
    не допоможуть лінекс і мезим.

    Коли брехнею ти по вінця сита,
    коли сім бід – одвіт – ти бідний Йорик,
    не бачиш ні знайомих вже, ні літер,
    не згадуєш ні літ старих, ні зим.

    В таку погоду друг приносить пиво,
    затягує козацької тужливо.
    І розпрягають хлопці коней в лад.

    В таку погоду ми чекаєм дива,
    а диво допиває наше пиво.
    Останній глик чи перший – все підряд.

    IV

    В таку погоду можна тільки пити.
    Вино у крові. Істина – в вині.
    Налито всім, коханням пахнуть квіти.
    Та я твереза. А кохання – ні.

    В таку погоду хочу вовком вити
    на повний місяць, що у вишині.
    Мої надії до основ розбиті,
    а не вмирають, вперті і сумні.

    В таку погоду… та при чім тут вітер,
    коли ми горді і коли ми квити.
    Коли ми і в думках – немов чужинці.

    Та віриться: знов зеленіють віти,
    і ми – не п’яні, ми смішні, мов діти.
    Налийте ж, сомельє, мені по вінця.

    14/11/2010



  
    Наука і практика

    Навчала доню мудра мама:
    жінки – розплідник всіх утіх,
    ще Єва яблуком Адама
    підбила на найперший гріх.

    І з того часу всі ми грішні –
    диявол Єву спокусив,
    і райські яблука розкішні
    для жінки – найцінніші з див.

    А час іде, і бачить доня:
    веде наука навмання,
    щось не така солодка доля,
    хоч яблука гризи щодня.

    Нова в житті і вірі справа
    у наш буремний дивний вік:
    диявол спокусив Адама –
    не бачить жінки чоловік.

    10/11/2010



   

    * * *
    Білий храм. Білі хмари, немов лебедине крило.
    Ти у білім костюмі, надія свята і безгрішна,
    білі думи-стібки, рушникова ця гладь білосніжна,
    білим сумом бентежать твоє неспокійне чоло.

    На обрусі співає троянд сніжно-білих стебло,
    і на білих столах казка вин білих мріє неспішно,
    і духмяна амброзія білої тиші настояно-ніжна.
    Так врочисто чекають кохання, що першим було.

    І гарцює кінь білий в гаптованій білим попоні.
    білим подивом біле повітря вдаряє у скроні,
    білі пера дрижать тихо в білому плюмажі.

    Білий прапор вже кличе до миру і доброї волі.
    Білу манну із пуху дарують алеям тополі.
    Тільки я ще у чорному. Досі. Ще доки, скажи?

    07/11/2010



   

    * * *
    Білий храм. Білі хмари, немов лебедине крило.
    Ти у білім костюмі, надія свята і безгрішна,
    білі думи-стібки, рушникова ця гладь білосніжна,
    білим сумом бентежать твоє неспокійне чоло.

    Ніжно-білі троянди в саду і на білім обрусі,
    білі вина у білих відерках на білім столі.
    Так врочисто кругом, що і мушки не чути у вусі,
    ніби в гості чекають блаженнійших і королів.

    Білий кінь зачекався в гаптованій білим попоні.
    білим подивом біле повітря вдаряє у скроні,
    білі пера дрижать тихо в білому плюмажі.

    Білий прапор вже кличе до миру і доброї волі.
    Білу манну із пуху дарують алеям тополі.
    Тільки я ще у чорному. Досі. Ще доки, скажи?

    07/11/2010



   

    Печу хлібчик.

    Я знов печу хлібчик, матусю,
    забуте духмянеє чудо.
    В небес разом з донею вчуся,
    хоч він в супермаркеті буде.

    Легенько місили Ви тісто,
    хоч роси блищали на скронях.
    А очі, такі променисті,
    просили: хай виросте, доню.

    І тісто собі виростало,
    а з ним виростали і діти.
    Та Вас вже, матусю, не стало.
    Нема кому тісто місити.

    Зжурилася пічка в сараї,
    ще глиною мазана вами.
    Поліна припасені в зграю
    просилися із журавлями.

    А донечка ластиться: мамо,
    навчи мене хліб розчиняти.
    Свіженьким окрайцем домашнім
    дівчаток запрошу до хати.

    І проситься пічка, мов з казки:
    спечи в мені хліба, будь-ласка.
    Згадаю я танець горіння –
    прадавнє любові коріння.

    Ще пам"ять жива у поліні,
    котре не спекло хліб останній.
    Пізнаю я чудо творіння,
    вдихаючи дух життєдайний.

    05/11/2010



 

    Космічна істерика

    Бліднуть плями на Сонці, червоніє Меркурій від люті,
    бризка ртуттю-слиною на сотні парсеків довкруг.
    І Венера забула любов, бо кольчугою перса закуті.
    Всі планети біжать на Чумацький некошений луг.

    Вже мобільник у Сонця розплавився від повідомлень:
    що за жарти красуня твоя дозволяє собі?
    Ми дали їй і нафту, і срібло, і злото, і кисень, і водень,
    вже забула хіба, як забракло вина і хлібів?

    Пише Альфа Центавра до Бета Персею:
    – Так, любий,
    мабуть, треба скликати міжзоряний Синедріон –
    синьоока планета Земля жовто шкірить китайського зуба –
    мало Місяця й Марса, подай ще Сатурн і Плутон.

    – Знаю, люба Ригель, зачекай, молоде та зелене,
    знов озонові дири туманять злегенька мізки.
    Поки місячний виросте сад і зелена евглена
    проживе там три дні, хай не тягне до Марса руки.

    А Сатурн і Плутон – то ще ті козаки галактичні:
    на розкішнії кільця комети розпушують хвіст.
    Чорні діри давно вже полюють на війни космічні,
    і танцюють в боях таємничо-зникаючий твіст.

    Може , вистачить їй для початку простенької кари,
    навчимо попередженням нашу малечу, зажди.
    Скажем, спека у липні, чи в січні грозовії хмари.
    Та порядок у Космосі ми наведемо завжди.

    04/11/2010



  


    Поворожіть мені голосом осені

    Поворожіть мені голосом осені,
    ось вам моя долоня.
    Тихо так, лагідно, серцем запрошені,
    наче матуся доні.

    Наворожіть мені листя зеленого,
    щоб червонілося разом.
    Танго останнього з жовтими кленами,
    шалу багряної плази.

    Наворожіть мені голосом осені
    лінію довгу-довгу.
    Вітром нечемним сліди розпорошені
    вже не знайдуть дорогу.

    Може, і я в тому тихому голосі
    душу свою зігрію.
    Злотом у серці і сріблом у волосі
    приворожу надію.

    03/11/2010



 
    Кухонне

    – А у нас на кухні газ.
    А у вас?
    – А у нас пташиний сказ.
    А у вас?
    – А у нас на кухні свято.
    Мера вибори у нас.
    – А чому не на дільниці?
    Живете ж ви не в столиці.
    – А у нас майбутній мер
    бюлетні з дільниці спер.
    Нам сказали – ось вам пляшка,
    розслабляйтеся тепер.
    – Ви пропили голоси?
    Начувайтеся, носи.
    – Нам сказали: ви, як воші,
    буде той, що треба, мер.
    ваше право – наші гроші,
    усе порівну тепер.
    Ось такий тепер закон.
    Ви ж пишіть у свій ООН,
    у ЮНЕСКО, Платіні,
    в Спортлото, що на стіні,
    в суд Печерський у столиці
    чи вороні на дзвіниці.
    Голос ваш почують радо
    і в Верховній нашій Раді,
    тільки мер уже у кріслі.
    – Не судилось вашій пісні
    голосом свободи стати.
    – Отакі-то справи, брате.
    Маєм спокій, років п’ять
    не підемо обирать.

    02.11.2010



   
До питання про націоналізм і фемінізм

    навіщо жінці нація
    є в неї чоловік
    краса і кішки грація
    такий короткий вік
    люби
    допоки любиться
    цілуй збуди шепчи
    а як шукаєш згуби ти
    тоді вже не кричи
    що підла та розлучниця
    хапає мужа з ложа
    бо фемінізмом мучиться
    котра любить не гожа



  

    * * *
    якби нічого не писати
    ні звинувачень ні прощЕнь
    я б легко вибігла із хати
    у той серпневий третій день

    ти за кермом
    я в центрі раю
    світ під колесами співа
    і ще у долі не благаю
    повторень помилок

    слова
    безсилі змалювати мрію
    коли на двох одні хрести
    веселкою колись зумію
    в твоєму небі зацвісти

    02/11/2010



   

    Секретное оружие в массы

    Я влюблю тебя в себя, мужчина,
    абсолютно безнаказаннО.
    Ведь на это есть своя причина –
    будет знанье тайное дано.

    Деньги, власть, Ожье, Арди и виски,
    все рекой польется, не кряхтя.
    И желаний страсных путь неблизкий
    заманипулирую шутя.

    Заказать мне стоит диск секретный,
    вот чего придумал наш народ –
    получу я код любви заветный
    и в политику парадный вход.

    Мне гипнозы – альфа, бэта, гамма,
    даже дельта, если есть такой,
    подчинятся, словно в школе гаммы,
    сыгранные чуткою рукой.

    Побелеют черные все дыры
    и Сатурну станет горячо.
    А пока прошу, позволь же, милый,
    мне уткнуться носиком в плечо.

    31/10/2010



   

    Вечір перед Геловіном

    Вже випросила гарбуза
    за пляшку пива на фільварку –
    ти, мов нескінчена гроза,
    мені застряг посеред карку.

    Дізналася, що прийдеш ти
    мою тонку просити руку –
    схотілось чемно підійти,
    вручити гарбуза без звуку.

    Та не сказав ні слова, жах:
    ані ціпка, ані хустини!
    Мій тихий стогін по кутках
    загойдався, мов павутина.

    Хоч павуків нема давно –
    все наслідки євроремонту.
    Тихцем зирнула у вікно –
    А, мо’, свати на горизонті?

    Нема нікого, ну хоч вий.
    Як розумію я Сердючку…
    Ну постривай же ти, тюхтій!
    Дізнаєшся, що я за штучка!

    Ти ж довго не просив, ти взяв
    її без дозволу, цю ручку,
    Губами пристрасно припав
    і ніжно надягнув каблучку.

    Сказав упевнено: моя,
    і ти мовчи, й так буде завше.
    Хай зірка місяцю сія,
    а те, що наше, тільки наше.

    І враз мені забракло слів,
    щоб гордо запротестувати.
    Давно таких не знала снів:
    "сім’я вечеря коло хати…"

    А з гарбуза зварю куліш,
    чи в Геловін поставлю свічі.
    Дівчата, наша впертість – гріш,
    як поруч сила чоловіча.

    31.10.2010



   

    Він сад досадив

    Він учора досаджував сад…
    Я казала: дай, Боже, вам щастя,
    ваші груші, як медом причастя.
    Засміявся: і я ще козак…

    А сьогодні уже на столі.
    Дядьку Грицю, хіба так можна?
    Всі сусіди і внуки малі
    витирають зрадливі сльози.

    А дружина в Італії ще,
    все шукає той зайвий квиточок.
    А в душі вічний біль, вічний щем…
    Ще лиш раз я поїду, хай дочка

    накрива хату перед дощем;
    і для внучки на школу ще рік.
    Потерпи, ще той раз, заживем.
    Він терпів… він старався… не зміг…

    не сказав… не рахує годин…
    в хаті-пустці вже другий десяток.
    Так, у дочки вже ніби достаток.
    Тільки внук у футбол гра один.

    29.10.2010.



   

    Ти не шукала молодого

    Ти не шукала молодого, сам прийшов.
    Тієї ночі не чекала на печі,
    як світ убравсь в заграву, наче в зов.
    Та ви обоє, схоже, терті калачі.

    Ти знаєш добре, що любов, що тлін, що гріх,
    бо маєш серце, маєш душу, маєш хист.
    І ти для нього мов нелущений горіх,
    а він для тебе наче сніг на зелен лист.

    Ця ніч алюзій не залишить для писак,
    хоч не пророчо вам звучав совиний крик.
    Які крапки, бродив то місяць, мов босяк.
    На ранок світ нарешті взувся в черевик.

    26/10/2010



   
    Есть ли любовь на Марсе?

    Мир кино: все мужчины – с Марса,
    а все женщины - дети Венеры.
    Обойдусь без пустого фарса,
    над Парижем летя без фанеры.

    Все красиво на синем экране,
    в жизни страсти кипят иные,
    и мужчины порой – марсиане,
    пучеглазые и смешные.

    Марс – Земли и мужчин опора,
    Бог войны неплохим был плутом.
    Обойтись можно здесь без спора,
    признаю я: да, Марс, да, круто,

    что летают на эту планету,
    и что Марс – не совсем пустыня.
    И что жизни на Марсе нету –
    этот тезис немоден ныне.

    Мне твердят порой без причины –
    мы на Марсе посеем и вспашем.
    Интересно узнать, мужчины,
    а любовь есть на Марсе вашем?

    27.10.2010



  
    * * *
    Ты вдыхать перестал меня,
    говоришь, не летают люди,
    сказки – вздор, и любовь – фигня,
    ты забудешь, и я забуду.

    Ты – забыл, но забуду ли я.
    Ты забил. Мой удар – по сердцу.
    Пусть мне душу обвила змея,
    мне ни соли не нужно, ни перца,

    чтоб почувствовать жизни вкус.
    На губах до сих пор горчица.
    Ты, любимый, направду трус.
    Да, я ранена, но тигрица

    не совьется кошкой у рук,
    не попросит хлеба и ласки.
    И "люблю" не напрасный звук,
    и живут в поднебесье сказки.

    26/10/2010



   
    Осіннє

    А мій муз повернувся з курорту…
    – Що ти там написала без мене?
    – Знов про мову.
    – До лисого чорта,
    глянь, на дубі ще листя зелене,

    а дерева усі дожовтають,
    поставали у позу, бо дбають
    про коріння, кору і підкорки.
    Постихали в саду пізні кроки,

    бо вже осінь із кремінь-рукою
    листя – долу, а гілля – в дугу:
    "Ми разом із сестрою-зимою
    вам покажем мороз і пургу!"

    Тільки дуб твій стоїть гордовито,
    не боїться дощів і туманів.
    Та один він, і жолудем ситі
    тільки свині і дурні-кабанє.

    А із яблук – повидло, мов щастя,
    сік, і джем, і узвар на Різдво.
    З винограду вино – до причастя,
    олігархам на панське питво.

    – Знаєш, музе, чудова порада,
    тільки ж яблуні йдуть під сокиру,
    коли схоче шановна громада
    сад садити з елітних сортів.

    Хоч лоза манить - милує око,
    виноград обрізають нещиро,
    щоб, бува, не поріс зависоко,
    все забув, що побачив - хотів.

    А той дуб, що стоїть одиноко,
    таж під ним ще Богдан бачив сни.
    Він зневажить ще тисячі кроків
    лютих зим, й знов діждеться весни.

    21.10.2010



   
    * * *
    А ти ніби помолодшав,
    на десять-п’ятнадцять років.
    А я чогось стала доросліша,
    десь років на три чи п’ять.
    Ти щедро собі наплодив
    душі віртуальних клонів.
    Я в долі й тепер відвойовую
    для щастя останню п’ядь.

    А я так просила долю,
    хоч раз відмотати плівку,
    щоб знову наш день прожити,
    мов кішка, де рік – як сім.
    Щоб знову наш сміх – на волю,
    благий, наче бабине літо.
    А доля – сльозину в сито,
    щедріше, ніж досі всім.

    Та, любий, не вмовиш осінь,
    у жовтні щоб не дощило.
    В очах не накреслиш просинь,
    коли сірий сум у них.
    Ця осінь – сувора донна,
    колишня безпутна дівка,
    в мішку все ховає шило.
    А шило гостре, мов гріх.

    20.10.2010 (казали, щасливий день)



   
    * * *
    Дух непокори гепа в душу обривком літа,
    дзвоном стриба у груди, крихти збира з руки.
    Осінь, весна зболіло, наче з картини Клімта,
    рвуться у спомин знову, просяться у думки.

    Скільки мене буває зранку до темної ночі,
    скільки тих "я" бажає першості в самоті.
    кожна читає й пише власні слова пророчі,
    кожна із "я" шукає свої сповідимі путі.

    Я би вас позбирала в тихий гарем покірний,
    щоб не блукали поночі, ніби привид вівці,
    не роздирали плоті, шагрень моя не безмірна,
    не шматували душу, тримали себе в руці.

    Я би вас помирила, мрії мої забуті,
    Я би дала вам крила, щоб не казились на пні.
    Як би я теж хотіла не посиніти з люті,
    з вами всіма літати, легко, немов у сні.

    06/09/2010



   
    * * *
    Небо чернее злости
    на перекрестке дня.
    Не приглашает в гости
    птиц, самолет, меня.

    Спрятавшись в тучу-башню,
    солнце глядит в глазок.
    С ветками крутит шашни
    ветер – грозы дружок.

    Небо в шальном припадке
    градом кричит пролог.
    Туча ворчит украдкой:
    в клетку ты иль в горох?

    Не пощадит подружку,
    выбьет всю в пух и прах,
    и не подарит кружку
    с радугой на боках.

    Небо готовит ныне
    слишком холодный душ,
    словно плывет на льдине
    двух расколотых душ.

    06/09/2010



   
    * * *
    Як просто говорити про любов,
    як важко про любов не говорити,
    коли цілунок сонечком зійшов,
    коли словами погляди зігріті.

    Як важко говорити про любов,
    як просто про любов не говорити,
    коли вже серце просить: "не злослов",
    коли з душею ви нарешті квити.

    Та варто говорити про любов,
    щоб слів не розівчитись говорити,
    коли у вічність спогад відійшов,
    і забуттям, немов крилом, накритий.

    Собі сказати варто "я люблю",
    нехай слова забудуть про манірність,
    і наче чистий голос кришталю,
    покотяться сльозою в тишу-вірність.

    06/09/2010



   
    Гормональне

    Я сьогодні робила біо-хемо-аналіз любові,
    розкладала її на ванадій, і бром, і миш’як.
    У пробірку безсоння, цілунки і сни кольорові.
    Та любов не зника, не розщеплюється, ну ніяк.

    І пощо тії рівні, допаміну і прогестерону,
    що мені творчий спад, чи падіння і злет лібідо,
    що мені ті пігулки, любовозамінні гормони,
    що мені ваші "Потім", у мене ще й досі все "До".

    Не хапайте ви голову в дроти, а серце у лапи,
    з вас ніхто мені душу на таємний замок не запре.
    Вам не вийде позбавить мене почуття, ескулапи,
    це у вас, може, "Post", а у мене повік буде "Pre".

    04/09/2010



   
    Останній день літа

    Завтра діти до школи. Сьогодні останній день літа.
    Ще один у країну знань Ось розпочнеться етап.
    Не добігла душа, і сумують погода зі світом,
    львівський дощ зажуривсь, бо осіння приходить сльота.

    Не добігла душа, і хоч серце натомлене в парі,
    ще не просить нога танго ритми останні дійти.
    Надягнути би прапор, чи місячне небо, чи сарі,
    на мітлу, й до зірок, через терни, де мрії й мости.

    Час розсипав на скронях яскраві і мудрі таланти,
    щоб світились вони, як на сонці зрадлива роса.
    Тільки небо моє не тримають старенькі атланти,
    що мені ті таланти, зжурилась і плаче коса.

    Карту пам’яті складену я підрихтую поволі,
    ви посуньтесь, болячки, ще ваша чека благодать.
    Намалюю зигзаг, наче лінію впертої долі,
    може, хтось не помітить, чи ангел ще дасть політать.

    Я навчилась сміятись, радіти і щиро любити,
    і мені часом кажуть: "цікаво", "чудово", чи "клас".
    Діти в школу не дуже спішать, бо вони тільки діти,
    ти візьми мене, доле, у перший, з надіями, клас.

    31/08/2010



   
    Скелет кумира

    И зачем я тебя создавала?
    Что мне, идолов было мало,
    что мне, не с кем коньяк пить и кофе,
    иль висела давно на Голгофе?

    Создала, а теперь кумира
    поменять кому на полмира?
    И держать неудобно в шкафу.
    Выходи, мой скелетик. Фу,

    щенок, не бросайся на кости.
    Не придет больше дядя в гости,
    не подарит букет алых роз,
    не возьмет больше в царство грез.

    Пусть уходит, хвостом повиляем,
    грусть утешим горячим чаем,
    и с тортом, и с печеньем ванильным.
    Не взорвемся звонком мобильным.

    31/08/2010



 
    Доля спогаду

    Ти замкнув мене разом із спогадом-тигром у клітку,
    а ключі залишив у дірявих сумління штанах.
    Щоб забула я все, що між нами відбулося влітку,
    щоби знала, ти справжній мужик, не смиренний монах.

    Та не зміг хижий звір стерти в мозок карбовані дати,
    пам’ятатиму я кожен погляд твій, кожен твій рух.
    Я у тигровій шкурі, мов витязь, піду погуляти,
    а понищену клітку вже можеш віддати на брухт.

    Тигр сам винен, хоч пазурі сильні і гострії зуби,
    не сидітиму в клітці залізній, і не в золотій.
    Хай покинута, та не потерплю ні зради, ні згуби,
    і пошию по моді півшубок із спогадів, снів і мрій.

    Я у ньому здолаю жалі, підкорю всі вершини,
    я радітиму сонцю, і людям, і зорям, і небесам,
    рахуватиму краплі дощу і блаженства хвилини.
    Ти у чорній кімнаті стань чорним котом і замкни себе сам.

    31.08.2010



 
    И снова о лете

    Возвращаться – плохая примета.
    Я в приметы давно не верю,
    и стою пред распахнутой дверью
    в осень раннюю. Сзади лето.

    Я прикрою ту дверь, алея,
    розвернусь, постучу несмело.
    Песню лета свою не спела.
    А потом и на бис смелее,

    а затем на гастроли с весною,
    соловьями в теплые страны.
    Я осенней грусти не стою.
    Может, это немного странно,

    может, это не странно, дико.
    Я ведь пахну шафраном, гвоздикой,
    диким медом я пахну летним,
    всем народным назло приметам.

    28.08.2010



 
    * * *
    Затерлась табула вже раса,
    де всяк писав, що й де хотів.
    Моїх очей палка прикраса,
    полуда втомлених котів.

    Неначе древні палімпсести,
    придумаю нову брехню.
    Покаюсь в стилі "грішні сестри",
    вдягну шалену сукню ню,

    і полечу я світом битим,
    в руках і кубок, і мітла.
    Ще поки мантію не шито,
    нова корона ще мала.

    27.08.2010



   
    * * *
    ходим по світу
    весни і літа
    з вирваними крильми

    я не філолог
    ти не флеболог
    чи й математики ми

    літ не рахуєм
    скільки вже всує
    сохне Дніпро і Дунай

    серце безвенне
    плаче безвинно
    нищено батьківський край

    душі роздерто
    пам’ять затерто
    не українці – чума

    слово забуте
    воля закута
    свого не мало - нема

    хижії круки
    викрутять руки
    та не розірвуть вуста

    впадем донизу
    голубе сизий
    та доживемо до ста

    ми звіробою
    візьмем до бою
    скріпками стулимо шви

    ще політаєм
    світом безкраїм
    нас хижий круче злови

    27/08/2010



      Вгору

    Раз мучачік, два мучачік
    Привіт, мучачік,
    нап’ємось чачі,
    підем на каву і в кіно.
    У мене свято,
    чудова дата,
    я мужа кинула давно.

    Ти поцілуєш,
    о... нижче, чуєш…
    скажу приємні я слова.
    Та ти не слухай,
    сміються вуха,
    ще й кружляє голова.

    Нехитре діло,
    ти скажеш вміло,
    що я красуня неземна.
    У ліве вухо
    влетіла муха,
    з якої я зроблю слона.

    Та що це раптом?
    Все небо в крапку
    згорнулось за єдину мить.
    Якийсь мучачік,
    а поруч кляча,
    за два ряди вперед сидить.

    Що за карга ще?
    О Боже, нащо
    послав її до райських лав.
    Згадала зразу,
    ото зараза,
    у мене стільки наглих справ.

    Мозоль натерла,
    шиб не дотерла,
    і недокошена трава,
    зламала ніготь,
    забила лікоть,
    ще й розболілась голова.

    Яка я злюка?
    У скроні стука
    вендети спрагла нагла кров!
    Яке кохання,
    яке до рання?
    Яка до біса тут любов?

    Де моя праща?
    Ти що, не бачиш?
    Палкі до чого тут слова?!
    Яка каргуся!
    О, я помщуся!
    З колишнім жаба вже нова…
    Ча-ча-ча…

    25.08.2010



 
    Прощання зі Львовом

    У Львові свято. Щастю меж нема,
    брехливих слів рясний врожай жнивуєм.
    А Львів німий, історія німа.
    Хто зна, чи ми її іще почуєм.

    Нам добрий мер гундосить про прогрес,
    і нагла впевненість звучить в облуднім слові.
    А львівський лев закляк, мов битий пес.
    Собачко, цить. Прощаємось зі Львовом.

    Слабенький вогник вітром розгора,
    пліч-о-пліч небайдужі стали колом.
    Ще наша пам’ять в свічці не вмира.
    Пробач, історіє. Прощаємось зі Львовом.

    Навіщо та історія, плебей.
    Жри ковбасу, вона давно без сої.
    Комусь там боляче – в бетон, і все о’кей.
    Розкопки, пам’ять – не для вас, ізгої.

    А Львову боляче, за них, та перш – за нас,
    що знову мовчимо покірним стадом.
    Дарма кричали Леся нам й Тарас:
    отямтеся, бо доля брикне задом.

    А Львів мовчить, бо він не для львів’ян,
    для зони він, що раптом зветься панством.
    Зника полуда слів, мов той туман.
    Король хто був, той стане свинопасом.

    І доти харч носитиме свині,
    допоки не згада, хто був господар.
    Не кине прутика, не скаже твердо "НІ!"
    всім тим, хто місто – з молотка на продаж.

    Всім, хто забув – хто в місті Лева жив,
    той славу міста пильнував як жінку,
    той пам’яттю всіх предків дорожив,
    ні краплі гордості не продавав чужинцю.

    Кому той камінь львівський не болить,
    хто не забув – не має плем’я-роду.
    Яка різниця, скільки Львову років…
    Своя сорочка, тіло не грішить.

    Грішить душа, запродана давно,
    продавши честь і місто на додачу.
    А совість спить, якось мине воно.
    Співа львів’янин, ледь приповз із дачі.

    Слова байдужі кине на-гора:
    та в мене свято, чи мені то треба?
    А львівська пам’ять в свічці догора.
    Прощай, історіє. Зустрінемось на небі.

    24/08/2010



 
    Балада про диво-ліжко
    Вітай, пречудове ліжко.
    Я знову прийшла до тебе.
    Душа сяде тихо кішкою
    на дах дерев’яного неба.

    В яйці-райці серце прощене,
    йому там так первісно-млосно.
    З надчасся в майбутнє росяне
    покотиться з вічності колесом.

    Під захист Сварога пильного
    віддам своїх спогадів хвилі,
    сама з Добробогом милим
    збиратиму яблучка спілі.

    Пройдемо всі пори року,
    на бильце зіпрусь скраєчку.
    неспішно так, третім оком
    торкнусь чарівного яєчка.

    Для Лада і Лади любої
    збиватиму я перину,
    щоб долі не слали грубої,
    леліяли Україну.

    А як музей зачинятимуть,
    я тихо скажу "Добраніч",
    і вам, портрети і панночки,
    і вам, славні отамани.

    Хай душі ваші гойдаються,
    сховавшись за дивним пологом.
    Вони прилітають, знаю я,
    ми ж друзі з святим Сварогом.

    А мати митця із татом
    поглянуть шкіряним оком.
    Вуста не розверзнуться матом,
    сльозу лиш змахнуть ненароком.

    Бродив син важкою стезею,
    літ десять горбів над дивом.
    А винесуть із музею –
    волосся не стане дибом,

    не зчудяться очі крилато,
    і рот не застигне у подиві.
    Ну що ви, матусю, тату,
    це ліжко піде на подіум.

    Тобі би у Луврі стояти,
    о плоде натхненної праці.
    Прогуглять тебе пірати,
    проклацають папарацці.

    Якийсь олігарх тебе викупить,
    розляжеться з п’яною кішкою.
    Вона з нього соки вицмулить.
    Невже станеш просто ліжком…

    21.08.2010




    Забута

    Я жінка, що увічнена у віршах,
    оспівана в піснях про забуття.
    Я інша, та, повір, нічим не гірша,
    ніж та, що на руках трима дитя.

    З тобою не поїду в Санторині,
    не викличе Париж наш блиск в очах.
    Та я молилась, присно, й навіть нині,
    щоб ти у хащах долі не зачах.

    Добігла я життєві перегони,
    для мене рік, як день, а день, як мить.
    Для мене щонеділі дзвонять дзвони.
    Нехай не за тобою дзвін дзвенить.

    23.08.2010.



  
    * * *
    Знай, не зрадниця я, не Єва.
    Не таємно-хижа Ліліт.
    Ти мій образ хулив дієво
    сотні зим, сотні весен і літ.

    Ти Адамом не був ніколи,
    місця бракло для Бога й основ.
    Від образ досі в серці кола,
    за ребро ти продав любов.

    Я не плачу і не цілую,
    не беру ні життя, ні смерть.
    Важко дихать, коли все всує,
    та не стану я на паперть.

    Не проситиму подаяння
    ні коханням, ні вороттям.
    Так, божественна я, Даяна.
    І це чемно собі затям.

    Сповідатись раз в рік не стану
    почорнілим твоїм думкам.
    Не спіши на прощу старанно,
    ти прости себе, любий, сам.

    21.10.2010



  
    Вовче

    Це скільки ж води злетіло,
    і всохла стара клепсидра.
    Ти так цілував несміло,
    пив щастя солодким сидром.

    А люди... з картеччю... звірі
    нас обійшли гончаками.
    Настав час забути віру,
    прийшов час кидати камінь.

    Я вию на місяць щоночі,
    рве груди старечий кашель.
    О де ти, мій юний вовче,
    яка тебе точить шашіль.

    За що тебе міль побила,
    в руках чиїх тебе м"ято...
    А в нас виростали крила
    від матіоли і м"яти.

    21.10.2010



  
    * * *
    А кава гірка. Цинамон,
    маца і песехівка.
    Так бути хотів ти Адамом.
    Невже ти, Єво, не дівка?

    Недовге кохання кошерне
    скінчилося зрадою Юди.
    Від кого чи чого верне,
    ну що вам за радість, люди.

    Побрив ти налисо два пейсики,
    змінив для побачень місце.
    А мрії мої, мов песики,
    скавчали на повний місяць.

    21.10.2010.



  
    Ода моде

    Я вчера увидала моду –
    бородатых мадам с усами.
    Кто же вывел такую породу?
    Иль они расплодились сами?

    Немцы – быстрые на уловки,
    удивить – вот задача века.
    Жалки лысенькие головки,
    в грим-болоте и брови, и веки.

    Неужели такую Еву
    для Адама придумал Бог?
    Видно, осенью для сугреву
    он для ангелов раял грог.

    А модельки шагают чинно –
    ряд бедняжек под стать калек.
    Кто им гены скрестил невинно?
    О Жиллетт – женщин друг навек!

    Не нужны нам торты без ГМО,
    не нужны борода с усами.
    Нам бы мачо, не получмо,
    мы бы моду косили сами.

    11.07.2010



 
    * * *
    Сара Джессика Паркер, ты в свои сорок пять
    смело в мини на подиум. Что не пристало?
    Сара Джессика Паркер, ты богиня опять.
    За тобой восхожу на Олимп я устало.

    Сара Джессика Паркер, я моложе тебя.
    Пусть на день лишь один, и слаба в том утеха.
    Потеряла я женщину, год не любя.
    Позабыла улыбки, устала без смеха.

    Потеряла себя, и с морщинкой пила,
    в шкаф забросила мини, добавила к массе.
    Секс и город смотрела, от секса ушла…
    Все мужчины - … неправильно, просто на Марсе.

    А твоя фотография манной с небес
    в монитор приплыла, будто феи желанье:
    вот красавица, без силиконных чудес.
    И неверью сказала я: «Прочь, до свиданья!»

    Сара Джессика Паркер, спасибо за фильм,
    за морщинки у глаз, словно лучики солнца.
    За весенний полет вслед за счастьем своим,
    и за смех, что милее, чем звоны червонца.

    Сара Джессика Паркер, и я в сорок пять
    снова ягодка, вновь королева, богиня.
    Кто сказал, что о счастье уж поздно мечтать?
    Птица счастья летает, она - не гусыня.

    11.07.2010



   
    Пусть я слон, но в душе я лебедь
    Как-то шел по саванне слон.
    Был совсем неприметный он:
    ноги, хобот и уши слона.
    Но душа была влюблена.

    В подсознанье его на беду
    все томилась мысля в бреду.
    Он любил в себе лебедей,
    позабыв про слонов и людей.

    И семья была у слона,
    и жена была влюблена,
    и сынишка, маленький слон,
    все твердил, будто лебедь он.

    Слон напиться пришел к воде,
    сокрушаясь своей беде.
    Он стремительно в весе терял,
    ведь так часто летал в астрал.

    Вдруг увидел свое ораженье,
    и пришел от себя в умиленье:
    белый лебедь носился в пруду,
    гордой шеей вертя на ходу.

    Слон себя полюбил тотчас:
    я же лебедь, я высший класс.
    Стоит лишь ушами взмахнуть,
    я открою невиданный путь.

    И увидел слона Дали
    в голубых облаках вдали.
    И издал тот Дали указ,
    что летающий слон – не сказ.

    А слону захотелось выше,
    он по крышам ходил в Париже,
    и будил ночью всех парижан.
    И не выдержал сонный Жан.

    И сказал он Дали подсознанию:
    Забирай-ка слона в Испанию.
    Пусть чарует матрон он грацией,
    Ты свои собирай овации.

    В путь собрал всех троих Дали,
    чтоб менты их не замели.
    К головам привязал лебедей,
    чтоб скорей улететь от людей.

    А таможенник утром ранним,
    ночевав накануне в баре,
    в небе видел странную стаю,
    трех слонов с лебедями в паре.

    Он решил, что хорош был повод,
    день рождения он запомнит,
    ведь не часто вам синей птицей
    в небе слон летающий мчится.

    Увидав трех слонов-полуграций,
    не один завязал с травою.
    А картина срывала овации,
    ведь дружил Дали с головою.

    Вот такой у Дали сюжет.
    Он вам нравится или нет?
    А во мне тоже лебедь томится,
    и летаю я гордой птицей.

    Где же ты, несравненный Дали?
    Ты бросай с мозгов костыли,
    Нарисуй лебедей Гали,
    мой любимый идальго вдали.

    02.07.2010.



   
    Колись і тепер

    Косив я собі травичку,
    послав Бог ми молодичку.
    Піду завтра знов до лугу,
    пошле Бог мені другу.

    Косив-косив я травичку,
    не дає Бог молодичку.
    Кошу я тепер траву.
    Пошли, Боже, хоч вдову.

    2010



 
    Дідусеве
    * * *
    Соромно в травні
    в кухні хитатись
    наче Фуке
    * * *
    Вітер карпатський
    пахне трембітами
    йде старший брат
    * * *
    гілля смереки
    ховає надійно
    око зірке
    * * *
    місяць згадає
    погляди в спини
    трьох поросят

    2010



  
    * * *
    Подумай раз, сім раз відріж
    собі з сувою щастя долі.
    Нехай залишаться на волі
    і смуток, й сум. Сховай свій ніж.

    Вендети гострії жалА
    запхни у пень гнилої згуби.
    Зготуй для поцілунку губи,
    зітри всі зморшки із чола.

    Нехай стара як світ весна
    рум’яно мріє на полічках.
    Ти запали для зради свічку,
    хай упокоїться вона.

    Впусти і радість, і біду,
    як в гості давню коліжанку.
    У сукні кольору світанку
    зустрінь коханого ходу.

    Сім раз згадай, а раз забудь,
    пробач дарма пролиті сльози.
    Хай змиють душу бурі й грози.
    У цій весні щаслива будь.

    2010



   
    Собака на сіні

    Маленька собака на сіні
    живе у великій людині.
    Сидить, не куса і не гавка,
    лиш тихо скавчить ця собака.
    Не просить ні їсти, ні спати.
    Щоночі приходить під хату
    і вперто шепоче на вухо:
    не дам, не дозволю, не слухай.
    Не хочу, не будеш, не пущу
    нічого ні в серце, ні в душу.
    Де взяти би кішечку сіру,
    щоб вигнати песика й сіно.

    2010



  
    Майже лісова пісня

    Ти хотів постійності від жінки?
    Що ж, тебе я, любий, розчарую.
    Хто казав: жінки – мов ті хвоїнки,
    поки всі не обірву – все всує.

    А мужі – мов жолуді на дубі,
    поки всіх не обтрушу – не встану.
    Я у тебе швидко вчуся, любий.
    Я сосна, ти дуб, і не останній.

    2010



   
    * * *
    Не згорю у вогні я твоєї брехні.
    Не кажи мені «так», не кажи мені «ні»,
    не кажи мені правди всієї до дна.
    Бо правдивою є лиш очей таїна.

    Не кажи мені «ні», не кажи мені «так»,
    знаю я, на красиві слова ти мастак.
    Біль чи радість в словах – все вогонь рознесе.
    Твої очі сказали за тебе усе.

    Не кажи мені «так», не кажи мені «ні».
    Твої очі збрехали.
    Мої не сумні.

    2010



   
    Львів-Варшава-Париж

    У ріднім Львові я - в твоїм Парижі.
    А може, навпаки, як сонце зайде.
    Не розділяймо, любий, вічність тиші,
    зустрінем ранок у Варшаві-зайді.

    Ти привезеш морозиво із вишні
    і пляшку синю з замку родового.
    Ми не забули крові голубизну,
    ми пошануєм наші родоводи.

    Напоїмо вином ми всіх геральдів.
    А пляшка синя, наче синя птаха,
    минувши Єлисеї, Кайзервальди,
    нас понесе з Монмартру на Личаків.

    Сп’янієм не з вина ми, від любові
    Парижу й Львова, Жана і Халени.
    Бо що нам візи, мита і умови,
    коли ми не одні, коли – єдині.

    Нам день – як Львів, а ніч – Париж нестримний,
    А світ – всього лиш метри, відлік далі.
    Ми поруч, ми далеко, ми всесильні,
    накинувши на Віслу тінь вуалі.

    2010



  
    Сповідь

    Я на сповідь піду до старої церковці-небоги,
    де нема вже ні ангелів, ні херувимів, ні зла.
    Заросла споришем та вузенька стежина до Бога.
    Тільки слід від ноги відпечатав прощення тепла.

    Я на сповідь піду, пригадаю в дорозі провини,
    і зніму діадему на заздрість друзяк-королів.
    Я до слова спішу, я очистити душу повинна,
    бо вона зашкарубла від давніх гріхів-мозолів.

    Ця церковця давно вже не бачила слави молебнів.
    Ні отця тут, ні пастви не видно й не чути давно.
    І Святії Дари не звертають нам очі до неба,
    і не ллється у чашу причасну святеє вино.

    Не запалюють свіч тут за ласки чи спокій блаженний.
    А вівтар все чекає, коли ж тут зберуться утрьох.
    На дзвіниці не будить ніхто вже величнії дзвони.
    Тільки вітер гуде…Віра в світло, і небо, і Бог.

    Я на сповідь прийду. А сумління гірке-полинове.
    Світло в кроні дерев, у повітрі, у співі дощу.
    Ти пробач мені вірність, моя непокірна любове.
    Ти прости мені, Господи. Я його також прощу.

    2010



   
    * * *
    Відкрила я книгу кохання.
    Читала запоєм «чекання»,
    закладку зробила на «ніжність»,
    напам»ять завчила «вірність»,
    спіткнулася об «невідомість» -
    хтось вирвав главу «свідомість».
    А далі шрифт Брайля і … пусто,
    де щойно король був, капуста.
    Закрила на розділі «щастя»,
    примітки: «читати удвох.
    Самотнім читати не вдасться».
    Пишу «Далі буде… пролог».

    2010



   
    Балада про камінчик

    Щоб мужа мати, казала колись мені мати,
    я піч колупати повинна була при сватах.
    Лишилась пічка з обдертим старим припічком,
    а муж подався за щастям по інших світах.

    Так денно й нічно я длубаю рідну пічку,
    чи сонце-вітер, чи сніг, а чи впертий дощ.
    А зовсім близько Сізіф катуляє камінчик.
    Давно забув він на смак український борщ.

    Зварю я борщик, наліплю вареників з сиром,
    і той камінчик притримаю на горі.
    А потім дружно ми разом на пічку націлим,
    хай шлях титанів пройдеться по марній журі.

    Розвалим пічку, потужимо над припічком.
    В сусідів мУка голодна корівка ряба.
    Осушим по чарці і гімн заспіваєм праці,
    котра з людини ніколи не зробить раба.

    О мій Сізіфе, тебе я кохатиму вірно,
    як ту каменюку котив ти сотні віків.
    Сорочки прати, пилинки здувати покірно
    готова вічність, лиш ти б, любий, поруч хропів.

    З собою візьмем по скибці хліба й лілею.
    Не треба ложок, ні вилок, тарілок, ножів.
    Зустрінем, може, ми десь у пустелі Мойсея,
    хай шлях нам вкаже з Долини святих міражів.

    Богів гнівити – то вища, Сізіфе, негречність.
    Навіщо, друже, шукать нам нових ворогів.
    Ми камінь лишим вкраїнцям на незалежність.
    Хай далі котять, допоки в Карпатах снігів.

    08.02.2010



   
    Инь_ян - чужая_душа_потемки

    Он-она

    – Ты в темном царстве как луч света!
    – Не предлагай мне утопиться!
    – Как Дездемона ты воспета!
    – Сама тебя я задушу!
    – Ты волшебство как Галатея!
    – Неужто холодна как мрица?!
    – Как пред Лаурой я бледнею!
    – Все, от тебя я ухожу!
    Она-он
    – О мой любимый, ты прекрасен!
    – Неужто я дурак влюбляться?
    – Как солнце светел, как месяц ясен!
    – С тобой не стоит мне встречаться!
    – Пылаю страстью как к Тарзану!
    – Гоните прочь вы эту даму!
    – Ты как Геракл и Соломон!
    – Тебя полюбит кто, смешон.

    Бедный мужчина… Несчастная женщина…
    Горька кончина надежды не вечной.
    Долго по жизни бредут, как в тумане,
    не замечая в любимых изъяны.
    Счастье, как птицу, ловят устало,
    остановиться им не пристало.
    Жизнь проживают в мечтах и в разлуке.
    Ведь «умывают любимые руки».
    Хоть понимают, что грешны мы все-то,
    вновь надевают любви эполеты.
    Вот бы им встретиться, вот бы им свидеться.
    Чтоб не обидеть, и чтоб не обидеться.
    Как половинки, друг к другу прижаться,
    Сказке о счастье чтоб не кончаться.

    2009



   
    Сватання на Левандівці

    Заморський пане, кави я не п’ю,
    ви говоріть, я чую, ви в раю.

    Ви кажете, чудова пара з нас?
    Таж ваш удвічі швидший віку час.

    Що ваша доня старша – не біда?
    Таж ваш онук на «бабцю» загляда.

    Вам молодість-краса моя проста
    запала в душу і зняла з хреста?

    Ви очі ті за скельцями знайшли?
    Ви кажете, щасливі б ми були?

    Мої вам руки – наче два крила,
    а губи – мов водиця з джерела?

    Які красиві і палкі слова,
    та вже на плечах міцно голова…

    Наш рай для двох шука нових воріт?
    Ви говоріть, я чую, говоріть…

    Для вас я – наче пісня солов’я?
    Та ж не співаю по-англійськи я.

    Цей птах хіба в Америку летить,
    як осені прийде прощальна мить?

    Для мене тут співають солов’ї,
    тут рідні, друзі й вороги мої.

    Не полетить ця пташка в злоту кліть.
    Тож ви мене до бару не просіть.

    2010



   
    * * *
    Ты, конечно, забудешь меня.
    Ничего в твоей жизни не стою,
    ночкой позднею сердце маня
    одинокое и пустое.
    Я, наверно, забуду с тоски,
    как глядел в мои дивные очи,
    душу как разрывал на куски
    соловей, что нам счастье пророчил.
    Я, наверно, смогу отпустить
    все мечты, согревавшие душу.
    И в клубок нашу рваную нить
    я, смотав, твой покой не нарушу.
    Ариадной не стала твоей.
    Путь в мой дом ты засеял травою.
    И напрасно поет соловей
    мне про счастье ночною порою.

    2009



   
    * * *
    Хіба ревуть воли, як ясла повні?
    Вже й не ревуть, як сіна їм не дать…
    Обманно-незалежна благодать –
    мов місяць для вовків-злодюг уповні.

    І знов чуму-холеру вибирать
    нас кличуть посмішки медово-ядо-ртутні.
    Обіцянок святих небесна рать –
    бальзам на рани вільних душ розпутних.

    Допоки сало й мед, і спів сирен
    топтатимуть у серці голос роду,
    не зійде сонце нам нових імен.
    Воли мовчатимуть. Не буде і народу.

    2010



   
    * * *
    Нік Кейв нам співає про Генрі Лі,
    так щемно і так тужливо.
    О Генрі, кумиром ти був її мрій,
    дарма, що ти був юродивий.

    А та, що в зеленій країні живе
    із гномом зелено-фартовим,
    навряд чи пізнає кохання живе
    із блискавкою і громом.

    І пташка, і серце, любов і сталь
    поєднані в тобі блудливо.
    І вирок, мов куля у груди, на жаль.
    Невчасно її зупинили.

    Про кого ти думав на самотині?
    Про маму, котру вбив жорстоко?
    Чи кралечку Беккі звав ночі і дні?
    Не спиться недремному оку.

    О Генрі, чи доля була б не чумна,
    якби ти почув колискову?
    Про тебе співають. А пам"ять страшна.
    Довічно. До раю. До скону.

    2010



   
    * * *
    Нічого не змінилося, Тарасе.
    Заморський пан толочить мужика.
    І кривда далі в золоті і в рясі,
    а правда йде на плаху голяка.
    Хоч був Майдан, літали жовті стріли.
    Здавалося, ще мить – і ти б воскрес.
    Мов сірники, усе перегоріло…
    І знову люд скавчить, як битий пес.
    Твої слова ми вивчили навіки.
    Нові слова – полова з гірчака.
    Хоч не текли багряні крові ріки.
    Мабуть, тому й історія така.

    2010



   
    Тій, котра керує з Задзеркалля

    Ти, що дивишся зранку, і вдень, і надвечір,
    як чешу я волосся, розкрилюю плечі.
    Ти обкурюєш щедро фіміамом омани.
    захищаєш, аякже, від душевної рани.
    Валідольно слабка, депресивно плаксива,
    ти лякала усіх, що кохати хотіли.
    Недолуго покірна, наївно уперта,
    ти щосили шукала причину для смерті.
    Я просила: іди. Ти ж – глуха, мов тетеря.
    Ти шукала ключі, де відчинені двері.
    Ти ламала ключі до воріт мого раю.
    Що зробила негоже я, досі не знаю.
    Непохитна і зла ти, і щемно ляклива,
    чом ховала мене від липневої зливи.
    від серпневого шалу, січневої стужі.
    Скоро знищу тебе, хоч і руки не дужі.
    Розіб’ю тебе разом з дзеркальним прихистком.
    До основ Задзеркалля твоє хитре знищу.
    Ти – моє відображення, тільки й усього.
    Не допущу тебе я до храму святого.

    2010



 
    Зрадливе дзеркало

    Дивилася у дзеркало – казало правду завше:
    красуня наша писана – нема за тебе кращих.
    І стан гнучкий, і брів розліт, і очі сонцесвітні.
    А шия – нащо перли їй. Куди тій Нефертіті.

    В вітрині супермаркету спинилася картинно –
    в очах туман, в руках тягар, а пряжка б’є коліно.
    О Боже мій, невже вона, ота страшна потвора –
    красуня намальована, дивилась в люстро вчора?

    О підлозрадне дзеркало, навіщо ти лукавило?!
    Хотіло завше добрим буть – і так мене підставило…
    Тепер не вірю дзеркалу, питатиму у вулиць,
    чи сяйно очі світяться, хребет чи – містер стрункість.

    В салон, у зал, в басейн, у ліс по свіжість щік морозну.
    У справах – буднях і в борщах я більше не загрузну.
    Підніму вище голову, розправлю гордо спину.
    До біса зраду дзеркала, дружитиму з вітринами.

    2010



  
    * * *
    Молодою була вона й повною сили.
    Та вітри її трави нещадно косили.
    Її мрію відспівували на погості.
    А вона все чекала кохання у гості.

    І вже місяць і час засріблились у скронях.
    Вже вона відпустила свою пташку з долоні.
    Й коліжанки почали приховувать роки.
    Враз почулися долі блукаючі кроки.

    Заблукала та доля зі щастя криниці
    зачерпнула по вінця любові-водиці.
    За невинність душевну, за щиру молитву.
    Коли доля прийшла – не ховайся у вітах.

    2010



   
    Перевтілення

    Я тобі – їж борщі червоні.
    Ти мені про іракську агонію.
    Я тобі – на пиріг із гречки.
    Ти мені про гранати й осічки.
    Я тобі – ось вареники з сиром.
    Ти мені – як душманів косили.
    Я тобі – ось налисники з вишнями.
    Ти мені – про розмову з Всевишнім.

    Так просилась на пляж в неділю я.
    Ти завів про йоги ідилію.
    До спортзалу пішла зі злості,
    розім’яти старечі кості.

    Ти мені щось про фонди Сороса.
    Я легенько у позу лотоса.
    Ти спитав, чи шкарпетки прані.
    Я в глибокій сиджу нірвані.
    Ти готуєш нам суп цибулевий.
    Я читаю про алгебри булеві.

    На руках ти мене підносиш,
    пилососиш, сміття виносиш.
    Я цікавлюсь твоїм футболом
    і викрикую з кожним голом.
    З коліжанкою нищим ігриво
    ми креветки і раків до пива.
    Я на яхті твоїй за штурвалом.
    Ти ж хотів капітаном Галу.
    Як це здорово, слухати старших
    у ділах наших, у домашніх.

    2010



 
    Бескрылая любовь

    Мы до финиша добежали,
    оба – первые, оба устали.
    Пот ручьями бежит с чела.
    На мосту мы, на середине.
    Словно море, а мы на льдине,
    и под ветром не гнутся тела.

    Мост сгоревший мы отыскали,
    по дощечке его собирали,
    по дощечке – по слову отстроили.
    По мосту вновь бежать решили,
    долюбить, что недолюбили.
    И уже не гадали – а стоит ли.

    Только что ж мы остановились.
    Ведь сердца наши бешено бились,
    разом вырвались из груди,
    и упали у ленты финишной,
    в ожиданьи мечты таинственной,
    и сказали друг другу – приди…
    И слились в одно в миг чудесный,
    сердце нашей любви небесной,
    и забилось от счастья оно.
    Опьяненное чудом встречи,
    окрыленное счастьем вечным,
    прокричало – я вновь одно!

    Мы стоим на мосту друг пред другом,
    очерченные белым кругом.
    Нам остался последний шаг.
    Но его мы сделать не в силах.
    Кровь застыла в немеющих жилах.
    Между нами пульсирует страх.

    Мы летали когда-то в сказку,
    ненаглядною зеленоглазкой
    и таинственным рыцарем в латах.
    Но остатки той сказки горьки,
    не кричали друзья нам: горько.
    Не кричали… не пели в палатах…

    И мы вспомнили наши крылья,
    Что несли нас в далекие были.
    Только что ж мы их дома бросили.
    На шкафу или в старом чулане,
    Запыленные, перья рваные.
    Не поднимут в небо над осенью.

    Мы готовы взлететь как-будто.
    Только серо-черное утро.
    Наши плечи без крыльев голые.
    Мы стоим на мосту, как прежде,
    Друг на друга смотрим в надежде.
    Ждем, пока не вырастут новые…

    2009



  
    life must go on

    Я знов отримала тебе.
    І знов як чистий лист паперу.
    Що напишу на нім, залежить
    від мене тільки. Не від нас.

    Як не ділили б ми тепер
    усю земну й небесну сферу,
    не спишемо усе на нежить.
    Крапки над "І" розставив час.

    Між нами спалено мости.
    Тепер навік. Чи на годину.
    Мені залишились листи.
    Тобі вона дала дитину.

    Місток маленький пуповини...
    Між матір"ю й дитям... Твоїм...
    Його колиска - домовина
    твоїх до мене почуттів.

    Немов народжений месія
    для того, щоб змінить твій світ.
    Він зоре те, що ти посіяв.
    Він викона твій заповіт.

    А я не Авеля народжу.
    Десь через рік. А мо", за два.
    І також місію пророчу
    сповню. Я з попелу - нова.

    Й місток маленький пуповини
    з"єдна мене з чиїмсь дитям.
    ВІн стане щастям для родини.
    Він не вкладе до домовини
    мої до тебе почуття.

    2009



 
    * * *
    Ми кохалися не до ранку.
    Ти пішов, двері я замкнула.
    Зрозуміла, що лиш коханка.
    Що кохання давно минуло.

    Наші душі кружляли в танку.
    А тіла наші не посміли.
    Я тобі всього лиш коханка.
    Ти для мене світ ясний, милий.

    Я кохаю, бо ти мій ранок.
    Ти тікаєш, я лиш твій вечір.
    Видно, доля така в коханок,
    опускати тихенько плечі.

    Ти думками тепер далеко.
    І зоря наша в небі остання.
    Бо принесли тобі лелеки,
    Чим скінчилась любов дорання.

    Закружляю сама у танку
    Я, закутавши шаллю плечі.
    Бо кохання моє й коханка –
    Несумісні у світі речі.

    Ми кохалися не до ранку.
    Відвернув ти облудні очі.
    Не кохана твоя. Коханка.
    Я коханкою буть не хочу.

    Ми кохалися не до ранку.
    Ми кохалися не до ранку...

    2009



   
    * * *
    Ти блукаєш самотнім горнятком,
    Хоч давно вже чай в ньому застиг.
    Ти для мене мале кошенятко,
    Хоч для інших ти грізний тигр.
    Я візьму тебе ніжно на руки,
    на коліна, мов давню біду.
    Всі я вигладжу болі, всі муки,
    помурликавши, збоку складу.
    Поцілую натруджені вуса,
    допоможу дійти до мети.
    Я не кішка, я давня спокуса.
    Тільки ж, любий, не дряпайся ти.
    Не порань душу кігтиком слова,
    не втечи березневим котом.
    Я не кішка - не сіра обнова.
    Я пантера із гордим хвостом.

    2009



   
    * * *
    вважав себе пупом неба
    нікого такому не треба

    побачив її з пелериною
    земною була богинею

    назвав її сірою мишкою
    вона була білою кішкою

    вважав її геть нікчемною
    вона була долею чемною

    покинув її тишком-нишком
    вона стала чорною кішкою

    навік перейшла дорогу
    він досі ламає ноги

    шукає її світами
    вона розчинилась снами

    2010



    * * *
    Я дякую, любий.
    Принаймні, за вірші,
    котрі я писала для тебе.
    В той час, як з тобою
    кохалися інші
    під зоряним нашим небом.

    Я дякую, любий.
    Принаймні, за пісню,
    котру я співала для тебе.
    В той час, як з тобою
    сміялися інші
    під зоряним нашим небом.

    Я дякую, любий.
    Принаймні, за казку,
    котру я для нас створила.
    В той час, як до тебе
    зліталися інші
    на вкрадених в мене крилах.

    Я дякую, любий.
    Принаймні, за смуток,
    котрий з мого серця вийшов.
    В той час, як руками
    хапали у жмуток
    шматки твого раю інші.

    Я дякую, любий.
    За те, що кохати
    зуміла і далі кохаю.
    За те, що хоч раз ти
    приїхав до хати,
    в котрій тебе завжди чекають.

    Я дякую, любий,
    за вірші, за пісню,
    за казку і сонячні крила.
    Літала б з тобою –
    сама лиш над містом.
    Та милість на гнів не змінила.

    2009



   
    Трагедія Шаттла

    Наша мрія здійснилась. Летимо ми нарешті у небо.
    Всі страхи і сум’яття – відхили, і відкинь, і забудь.
    Нам останнє причастя і сповідь сьогодні – не треба.
    Помолились до образу, посмішка, знімок – і в путь.

    Ми в скафандрах. Спокійно. Давно відступила тривога.
    Відлік часу на миті уже оператор завів.
    Ми хотіли дізнатись одну таємницю у Бога.
    Тільки Бог відкривати своїх таємниць не схотів.

    Ви не плачте за нами, всі рідні, і діти-небоги.
    Не терзайтеся, любі колеги, за хибний ваш труд.
    Ми у небо зібрались, неначе у ближню дорогу.
    Та дорогу у вічність проклали за кілька секунд.

    Ми із Хаосу в Космос хотіли віконце відкрити.
    Тільки Космос наш хаос у душах в порядок привів.
    Ми розумні, здавалось. Для Бога однак – наче діти.
    Нам віконце закрилось назавжди як віка гробів.

    Ми вже знаємо все, що тоді ми побачить хотіли.
    Ми відчули смак вічності. Вам ще дерзать і дерзать.
    Ви моліться за нас, на очах сльози щоб не бриніли.
    Ми ж поможемо вам вашу зірку із неба дістать.

    Під уламками шаттла сховали ми плани насущні,
    І всі мрії, й надії на щастя дітей і батьків.
    Помоліться же щиро за наші немолені душі,
    Щоб не мали ми більше непрощених в раю гріхів.

    А всі квіти, і смуток, поезія вічна і музика
    Хай очищенням будуть для ваших заболених душ.
    Ми все бачимо й чуєм. Така тут у раю акустика…
    Тільки шкода, що знову на землю нам – браму не руш.



   
    * * *
    За вікном моїм знову дощ.
    Мій осінній весняний дощ.
    Тихо сівши собі, примощ...
    ...ується на моїм плечі.
    Я не дам тобі, дощ, ключі.
    Я не пущу тебе в свій дім.
    Він порожній – не порожньо в нім.
    Там живуть моїх спогадів дні
    у вечірнім напівтоні.
    Там живе світла мрії тінь,
    що манила мене в далечінь,
    в глибину закидала дня,
    в заметіль зорепаду огня.
    На мольберті шедевр-ескіз.
    Буйний вітер його приніс.
    Тихо там світлий суму щем
    знов у парі кружляє з дощем.
    Танго ночі мелодію слів
    місяць сріблом своїм розлив.
    У кімнатній тиші німій
    шепотіла ... навіки мій...
    Тільки спогад ... і серця стук...
    Хто там знову... виключіть звук...
    Дощ беззвучно дзвонив у вікно...
    Я вмикаю німе кіно...

    2009



   
    Ромашковое счастье

    Мне обещала подруга Машка
    счастье в любви нагадать на ромашке.
    Любит – не любит, ромашка гадала.
    Счастья ромашкового мне мало.
    Белое счастье умчалось с ветром.
    Вроде бы близко, и рядом где-то.
    Белая грусть, растворяясь с тоскою,
    в белом бокале танго танцует.
    Белое счастье ромашковой вьюги.
    Как хорошо мне с тобою, подруга.
    Не предлагай мне свою сигарету.
    Было бы счастье, да милого нету.
    Белые нимбы над головою,
    дым сигарет нас упрятал с тобою.
    Словно богини две в белом тумане.
    Солнце в бокале нас снова обманет.
    Вздохи на ужин, улыбки на завтрак.
    Утром разбудит нас кофе запах.
    Вытрем устало ромашковы слезы,
    спрячем в улыбке о счастье мы грезы.
    Ты мне соврала, подруга Машка.
    Где мое счастье, не знает ромашка,
    с кем мое счастье бродит по свету.
    Как бы хотелось узнать мне ответы.

    2008



  
    * * *
    В лікарняному вікні
    очі світяться сумні.
    Це дівчатко-ангелятко
    колядує мамі й татку.
    Не з вертепом славить Бога
    мила дівчинка-небога.
    Не ангеликом пурхає,
    не пастушкою гукає
    всю ватагу гомінку.
    В інвалідному візку
    лиш весела коляда
    із Різдвом усіх віта.
    Біля образу, в кутку,
    у різдвяному вінку,
    на парчовій скатертині
    наймиліша всім дитина
    в шопці з зіркою вгорі,
    між овечок і корів,
    ручки зводить догори,
    до всієї дітвори…
    Так малює при вікні.
    І гуляє уві сні…
    У вікні стрічає зірку,
    в небо синє зорить зірко.
    Бачить діток вдалині
    кожен ранок й день при дні…
    Бачить ганок, бачить хату…
    Бачить маму, бачить тата
    і малесенького брата…
    бачить ногу не відтяту…
    Лиш не бачить ту машину,
    що скалічила родину…
    Через дядька-водія
    вся загинула сім’я…
    А Ісусику малому
    все співає, наче вдома.
    Люляй, люляй, Божий Сину.
    Я тебе тут не покину.
    Спи, Ісусику, раненько
    встану я з візка тихенько.
    І покажеш Ти мені
    білий сніг, не у вікні,
    а на полі, і у лісі,
    на ялинці, і на стрісі.
    І підем колядувати
    ми від хати і до хати.
    Бог здоров’я дасть мені
    наяву, а не у сні.

    2009



  
    Зимова казка

    Дивний сніжинок політ
    в казку вертає знову.
    Вже на дворі Новий рік.
    Лиш замість тебе – слово.
    Свято зустріла сама.
    Друзі сьогодні зайві.
    А за вікном зима
    Манить полярним сяйвом.
    Тільки не сяйво це,
    а фейєрверки мрії.
    Сонце твоїх очей
    палить мою надію.
    Як Лорелея, могла
    душу твою згубити.
    Та, як русалка мала,
    тільки для тебе жити
    вирішила на біду.
    Знову від себе йду.
    Знову до тебе йду.
    Тільки намарне жду.
    В казку не віриш ти.
    Скільки ж до тебе йти.
    Доки цей біль нести.
    Де вона, ця Голгофа.
    Довга самотня дорога.
    Важко від тебе йти.
    Краще розп’ясти хрести,
    ніж розтерзати душу.
    Мушу… Невже я мушу?
    Скільки й допоки ще
    маю горіть вогнем,
    в серці палити щем?
    Може, я надто вперта,
    тільки у снах я – Герда.
    Хоч заслабка рука,
    воля, немов сталева.
    Де ти, мій любий Кай?
    Хто Снігова королева?
    Лід розтопити в серці,
    віру вселити в душу,
    вийняти з ока скельце
    хочу я. Та чи мушу?
    Цього не хочеш ти.
    Прагнеш лиш самоти.
    Наче в химернім замку,
    вічність складаєш щоранку.
    Замок непевності щезне,
    мур упаде недовіри.
    Знову настануть весни
    щастя, кохання і віри…
    …А за вікном зима
    казку свою читає.
    Діва Пречиста сама
    Сина свого сповиває.
    І Вифлеємська зоря
    сяє над світом знову.
    Вірю, ще буду йти я
    поруч з тобою в ногу.
    Казку свою напишем
    разом одним пером.
    Світові в спадок залишим
    радість, любов і добро.

    2007



 
    * * *
    Ти давно з нею. Він поруч. Нелічені дні.
    Танго кохання змінила мазурка розлуки.
    Тільки чомусь я за звичаєм крила, як руки
    прагну покласти на плечі тобі, мов у сні.

    Знову тур вальсу, й цілунок – вершина його.
    Горде фламенко на біс, наче з бісом, танцюю.
    Музика раптом німіє, і з неба я чую:
    Дами запрошують вперше на Біле тангО.

    Наче учора… до тебе крізь зали бреду.
    Вата в колінах, у вухах пудовії дзвони.
    Крила… і плечі… і очі… маестро… поклони…
    Світ закрутився, на щастя чи нам на біду.

    Музика неба і балу поволі стиха.
    Біле тангО станцювали з вогняним запалом.
    Вогнище віри, любові й надії запалим
    ми на вершині бажання, блаженства й гріха.

    2009



 
    * * *
    Осіннє яблуко в зимовому саду.
    Одне-єдине в паморозі віття.
    Просилося: «Не рви, я весну жду…»
    Замало сил… Зчорнілося під вітром…

    Осіннім яблуком стою я серед зим,
    єдиним ненадкушеним у раю.
    Вже вітер долі звіяв мрії дим.
    Та скоро я свою весну пізнаю.

    2009



   
    Пригода в переддень Миколая

    Хлоп’ятко із личком циганським
    дивилось очима сумними,
    як справно вкраїнські матінки
    дарунки для чад возили.

    Христові молились ці очі,
    в мороз стоячи на колінах.
    Та ніяк подати помочі,
    в руках коли три торбини.

    Проїхавши три зупинки,
    копійки тримав у жмені.
    А вранці – ні в нього торбинки,
    ні у сестрички маленької.

    І що йому до традицій.
    Казали ж довкола люди,
    отримає кожен гостинці,
    нікого святий не забуде.

    Цукерок хоча б з десяток…
    Хоча б одну мандаринку…
    Давно не тримало хлоп’ятко,
    крім хліба, ніяких гостинців.

    І шкода чужої дитини.
    Своїй розщедрившись у всьому,
    дістала я дві апельсини
    і пачку «Артеку» малому.

    І сталось в маршрутці чудо:
    до рук, від морозу здубілих,
    попростягались зусюди
    дарунки сердець не зотлілих.

    Банан хтось, а хтось шоколадку,
    цукерки котрась – не в гніві.
    А пані у білій шапці –
    грейпфрут, і два яблука, й ківі.

    І так було гарно дивитись,
    що душі ще є небайдужі.
    Що дав їм Господь любити
    не тільки рідних і друзів.

    І ця незвичайна пригода
    зігріла всіх літеплом свята.
    Бо з радістю в ще одну хату
    прийде Миколай бородатий.

    19.12.2009




    Заспівай мені, зоре...

    Заспівай мені, зоре, веснами.
    Моя осінь – то ще не край.
    Я роками, мов перевеслами,
    перев’язую долі розмай.
    У зозулі кування випрошу
    я на многая-многая літ.
    Я у серці своєму виношу
    із кохання й зневіри плід.
    На роки нам зустрітись судилось
    і не раз розійтись у боки.
    Щось чекалось, а щось губилось
    із простягнутої руки,
    Що давалося – не схопилося,
    шепотілось – не чулось знов.
    Ненавиділось – й знов любилося.
    Бо така вона, пані любов.
    То примхлива пантера дика,
    душі що підніма на герць,
    То чарівна з небес музика,
    що лунає для двох сердець.
    Хоч душа на друзки розбивалась
    і німіла від самоти,
    Знову й знову зоря їй співала,
    що найкращий на світі ти.
    Заспівай мені, зоре, знову.
    Ясен-місяцю, підтягни.
    Хай невисказану розмову
    не тримаю аж до весни.

    2009



   
    Кава з Миколаєм

    У кав’ярню вчора пізно
    Я зайшла, щоб випить кави.
    В голові гуло залізно,
    день пройшов не дуже вдало.
    За столом в кутку напроти
    хтось сидів з бокалом пива.
    Раптом глянув просто в очі
    й посміхнувся він щасливо.
    – Біля вас присісти можна,
    таємнича незнайомко?
    Як вас звати? Я – Микола,
    мама кликала – Миколка.
    Він чому підсів до мене?
    І чому згадав про маму?
    Наче я дівча зелене,
    Що шукає тут стограми.
    Незнайомець же тим часом
    вже замовив свіжу каву.
    Наче знав, що треба брасом
    в морі мрій пливти зухвало.
    – Ви чекали шоколадку
    під подушку післязавтра?
    Що за дивна ця здогадка!
    Звідки сам, і як дізнався?
    Я тоді, з-під лоба, нишком,
    Роздивилась незнайомця.
    Щось знайомий профіль трішки,
    Стукав у моє віконце.
    Бути цьому? Ні, не сон це!
    Давня це дитяча згадка…
    Лиш тоді святим посланцем
    був сусідський красень-дядько.
    Я тоді читала вірші
    Й рахувала геть за сотню.
    І дістала найновішу,
    шовком всю розшиту, сукню,
    й величезну шоколадку,
    й цілу купу апельсинок.
    От цікавим було свято!
    Потім тато брав торбину,
    І сусідські діточки
    Діставали хом’ячків,
    і машинки, й ляльку Ніну,
    А Мишко – конструктор й шини…
    …Я давно забула віршик,
    і нема між нас сусіда.
    Тільки знов згадалась віще
    ностальгійна віра в чудо.
    Незнайомець з дипломата
    Враз дістав малий пакунок.
    – Вам просили передати
    добрі люди подарунок.
    Вірте далі щиро в чудо,
    Й Миколай вас не забуде.
    Я побіг на іншу точку.
    І мішок забрав з куточка.
    Здогадалась я не скоро,
    що ця зустріч не простая –
    пила пізню каву вчора
    із посланцем Миколая.
    18.12.2009



   
    "Старі гості в нову хату..."

    У неділю до церкви не йдемо,
    в чергах знову стояти будемо.
    Обиратимем нову Раду,
    не таку, може, вже безпорадну.
    Знову повно паперів візьмемо,
    і у бланках рукою залізною
    свої птички в клітках проставимо.
    Україну нарешті прославимо!??
    Як ті гасла читати знову
    про майбутнє наше чудове?
    У програмах усе так гарно.
    Та на серці чомусь погано.
    Хто про кузькіну мать говорив?
    В нас тепер Український прорив.
    Нащо нам стара кукурудза?
    Є у нас стратегічний ріпак.
    А як він, негідник, не вродить,
    нам і цей факт не дуже шкодить.
    Купим всі реактивні мітли,
    будем їздить з комфортом, з вітром.
    Благо палива в нас є досить,
    бо Чорнобиль і досі голосить.
    Може, перше розчистимо стайні,
    в цьому будемо одностайні,
    і порядок наведемо в хаті,
    хай подивляться друзі пихаті.
    А то знову світ задивляється,
    як у Раді політики лаються.
    й обзиваються, навіть чубляться,
    За портфелі, мов діти, б’ються,
    потім разом і п’ють, і любляться.
    А народ на те видиво дивиться,
    аж в очах йому сонце кривиться.
    Повні ясла – воли не ревуть,
    це відомо усім зі школи...
    Хоч давно вже ясла заставлені,
    та ревуть знов воли державні...
    І воли ревуть, й Чорноволи...
    Тата прізвище так знеславивши,
    Україну за „славу” продавши.
    І синіють фальшиві гасла,
    обіцяють стабільність й добробут,
    і родині щасливий побут.
    Буде й мед нам, й на вербах груші,
    ми лиш будемо бить баклуші,
    і діток щороку стругати,
    наче мама і Карло тато.
    Щоб було чим пічки топити,
    бо за газ вже нічим платити.
    Бо ті пенсії і ті зарплати,
    що їх нам обіцяють дати,
    за добробутом вже не встигають,
    цінам м’язи щодень наростають.
    Нам квартири вони дають,
    а самі нишком ліс продають.
    З чого будуть квартири робити,
    і куди нас будуть звозити?
    Колими вже нема, і Ямалу,
    ні Гулагу-архіпелагу,
    а Азовського моря замало,
    всіх не вмістить воно, бідолага.
    Хто не згодний в добробуті жити,
    той промзону буде новити.
    Вже екскурсії в зону їздять.
    Скоро будуть сади там цвісти.
    От би добре там огірочки
    і картопельку-диво вирощувать,
    і братам-друзям, тим, біля Волги,
    так по дружбі по віковічній
    постачати на пам’ять вічну.
    Хай би їли і там не мріяли
    про Вкраїну нашу поділену,
    із російською із державною.
    Це крутіш за бліду поганку.
    Хто ми, турки, мордва чи татари,
    що брати нам вовки й яничари?
    Ми вкраїнці. Де це записали?
    Нам графу цю безсовісно вкрали.
    Ми у паспорті лиш громадяни.
    Де графа наша горда й сутня,
    що ми нація, що ми могутні,
    ми об’єднані, ми українці?
    Замість того нас всіх пораховано,
    номер кожному з нас присвоєно,
    наче бирочку в Освєнцимі.
    Отепер ми усі єдині.
    Мов в реєстрі корова Лиска,
    номер має, хоч і рекордистка.
    Але й їй породу проставлено.
    То чому ж нас графи позбавлено?
    Любі друзі, йдемо на вибори?..
    Бо як сон нам усім навіє
    Кашпіровський, а він це вміє,
    то тоді вам ваші програми
    будуть гірші за епіграми,
    будуть наче ті епітафії
    на могильних плитах ваших партій.
    Наш народ поки дуже терплячий,
    вірний вам, але надто довірливий,
    не сліпий, та якийсь незрячий,
    не дурний, але так одурачений.
    Та вже надто довго стоїть
    на колінах. Вже дещо болить...
    Десь в районі між тім’ям і стопами.
    Ви ж глядіть, бо будете скопані.
    Бо розіб’ємо ваші корита,
    і підете, хлебавши несолоно,
    у свої офшорні зони.
    А як дуже, друзі, зарветесь,
    то у справжні зони підете.
    Дехто знає, які там порядки.
    Колись крали вони тільки шапки.
    Зараз нашу казну державну
    дерибанять, наче общак.
    Скільки ще триватиме так
    нагло зліплене процвітання.
    Отаке-то просте питання.
    Хоч у вас є і беркути, й ворони,
    є народна самооборона.
    Не Луценка, а саме народна.
    Вже осіння весна не за горами.
    Це вкраїнська весна, вона гряне,
    грім і блискавка вас дістане.
    Грім і блискавка гніву народного.
    Вже пора. Так, моя обороно!
    У останній вересня день
    чи настане нарешті день,
    коли виберем тих, кого гідні,
    а не тих, хто пролізе, негідні.
    Боже, дай нам талану й сили
    обирати найкращі сили.

    25.08.2007



  
    "Старі гості в нову хату -2"

    …Йшла на вибори недавно,
    чемно, віддано і справно.
    Постояти я не вспіла,
    вже й неділя пролетіла.
    Пролетить і друга скоро.
    Мушу свій віддати голос,
    ворогам щоб не дістався,
    і до Ради не пропхався
    знов якийсь падлюка-ворог,
    що фальсифив рідний бланк,
    мій заповнений папірчик,
    голосів набравши більше.
    Йде по тілу нервна дрож.
    Скоро вибори, отож
    мушу з списків вибирати,
    за кого голосувати.
    Непроста, скажу вам, справа…
    Всі чудові, зліва й справа,
    ще й по центру супер браття.
    Старі гості в нову хату.
    Обіцяють знов багато,
    і старого, і нового,
    і красивого, й дурного.
    Ви співайте, обіцяйте,
    брудом дужче поливайте
    самі себе і друг друга.
    Скоро буде рада друга.
    За державні гроші скоро
    помчите знов на курорти,
    там відмиєтесь добіла,
    щоб нові творити діла.
    Кулуарні і піарні,
    й по-людськи не зовсім гарні,
    й незаконні, й протиправні.
    Ви ж бо будете обрані.
    По китайськи хоч тріпайтесь,
    тільки мову не чіпайте.
    Бо дістанете по писку
    ви за мову українську.
    …За кого голосувати:
    всі мов рідні мама і тато.
    Всі відомі, всі знайомі,
    і програми скопійовані,
    й референдуми, і дітки,
    всім стоять як в горлі кістки.
    А недавно з забуття
    політичного буття
    об’явився ще один
    рідний батько-властелин.
    Обіцяє захистити
    всіх, що будуть голосити,
    чи то пак, голосувати,
    за нового краю тата.
    Дуже прошу, любий татку,
    дай мені маленьку хатку,
    поверхів на три-чотири,
    хай без ліфта, є ще сили…
    і машинку шестисоту,
    і із відео ворота.
    Й охоронців зо два-три,
    дуже темні вечори…
    І собачку, лиш не дога.
    І корівку круторогу.
    І вишневенький садок,
    щоб гарненький свій задок
    я на сонці ніжно гріла,
    голова щоб не боліла…
    І земельки з три гектари,
    біля дачі, де Азаров,
    чи в Криму, де зони батько
    невеличку має хатку.
    І путівочку в Канари,
    ну і декому ще нари…
    Бо сучасна влада, татку,
    вже уваги не звертає
    на потреби, що я маю.
    Ані Юльця, ані Віті
    вже не хочуть буть в отвіті
    за діла, що натворили,
    людям голови дурили.
    Ти ж почуй мій тихий голос…
    Я віддам тобі свій голос.
    Може, й ще тобі щось дам,
    лідер блоку Литвина.
    …Отаке-то вибирати,
    за кого голосувати.
    Це ще важче, ніж почати
    мужа знов собі шукати.
    Я без мужа проживу,
    якось вже собі дам раду.
    А без Ради безпорада.
    Дуже нам потрібна Рада.
    Тільки важче розлучитись,
    як не будуть те робити,
    що колись наобіцяли,
    виборні законодали,
    і кидали, і міняли.
    Бо як мужа не того
    я собі знов підшукаю,
    то терпіти я лиш маю.
    І мобілкою в чоло
    заціджу, як доведеться,
    як коханий мій нарветься.
    Ну а тут увесь народ
    вкотре терпить весь цей зброд.
    До мети були так близько.
    Та на шлях ступили слизький.
    Вибирати… вибирати…
    Вас до біса лиш послати…
    У один казан варитись.
    Може, там ви помирились
    би нарешті, і обрали,
    хто найперший з казана
    би поліз, ви б підсадили,
    руки дружно подали,
    і у Раду би прийшли.
    І почали у тій Раді
    вже наводити порядок,
    щоб країну не позорить
    перед світом, що в надії
    раз звернув вже погляд свій
    на Вкраїну наших мрій.
    В наші кольори убрався,
    Та лише розчарувався,
    і тепер не хоче й близько
    через підлі ваші "голови"
    нас пускати до Європи.

    25.08.2007 (а що змінилося? Ті самі гості в ту саму хату...)



  
    * * *
    Ми не раз до бар’єру ставали,
    Боронити честь і права.
    В руки не револьвери брали,
    А дошкульні стрімкі слова.
    Не ховали в кущах ми лиця,
    Служачи гордяку-королю.
    Помолившися, як годиться,
    Шепотіли: Живи… люблю…
    І не раз кохання бувало
    Важливішим за славу дня.
    Терпеливо світами блукало,
    Поки вляжеться та борня.
    Ми від себе ішли зухвало
    До невидимої мети.
    Тільки небо терпляче чекало,
    Поки скажем: Прошу, прости…
    Нам останній рубіж здолати,
    Щоб сказати єдине – так.
    Бо вже струже дошки завзято
    Невблаганний часу тартак.

    2009



  
    Райські яблука

    Я збирала осінні яблука.
    Наче Єва у райськім саду.
    А вони – то червиві, то падалка.
    Розвелось зміїв тих на біду.

    З тих добро і зло хтось пізнав до нас.
    Що ж Адамові піднести.
    А доспіле мені зніс Паріс на Парнас.
    Ти за гріх мене, Боже, прости.

    Не грішила, допоки сад райський цвів.
    Ти ж навіщо придумав любов.
    А кохати Адамів Ти все ж не навчив,
    їх скалічивши на ребро.

    Без ребра вони – як без розуму.
    З нас у кожній шукають своє.
    В літню спеку і в зиму морозную
    їм кохати ребро не дає.

    Біс із яблук у ребра кублиться,
    сивиною морозить чоло.
    Що не збудеться – те забудеться.
    Хіба ж так у Слові було?

    2009



   
    Якби була любов...

    Якби була любов, ми були б інші.
    Які – не знаю, і не знаю, де.
    Якби була любов, не було б віршів,
    в яких за смутком віра знов іде.

    Була б любов, то й нам було б за сорок,
    і ми б гадали, мо’, й додолу час.
    Й повільно душі огортав би морок,
    ховаючи блаженства снів від нас.

    Була б любов, то стала б я каргою,
    ти – сивим дідом з неводом в руці.
    І марив би красунею морською,
    котра бажання здійснює вночі.

    Прийшла б любов, то ми б поснули рано,
    й не чули б, як співають солов’ї.
    Ти б думав, чи достатньо трьох коханок,
    чи, може, третю – викинуть її.

    Прийшла б любов, то ми б зітхнули гірко,
    промовивши: куди ж втекла вона.
    Й не чули б ми, як в нашу осінь дзвінко
    бузковим щастям стукає весна.

    Була б любов – в саду зів’яли б рожі.
    і хмари б сонце заховали знов.
    А так – ми знову милі, юні й гожі,
    Бо знаємо, що знайде нас любов.

    2009



   
    * * *
    Наше завше закінчилось вчора.
    Наше вчора житиме до скону.
    У моїм вірші в твоїх долонях.
    І в твоїх. В моєму телефоні.

    Вчора це хотіла би забути.
    Тільки ти нагадуєш розмову.
    Був казково сніжним місяць лютий.
    Хто казково ніжним буде знову.

    Наше вчора стало нашим завше.
    Наше завтра завтра не настане.
    Що ж сьогодні? Ти мене дістанеш
    з нетрів нету спомином останнім.

    Ти напишеш про нове в футболі,
    про політиків і скарби Мачу-Пікчу,
    як озон вгорі зника поволі.
    Тільки правду ти не скажеш віщу.

    Чом скінчилось наше завше вчора.
    Як його тепер забути маю.
    Чом ти друг, та в серці чорний морок.
    Хто забрав ключі від мого раю.

    Та нехай скінчилось те, що гоже,
    й ми сьогодні, що схотів ти, маєм.
    Все ж на все є добра воля Божа.
    І хто зна, що ще вона бажає.

    2009



    Женщина над пропастью во лжи

    Вновь после ночи наступает утро.
    И мысли все с собой забрал туман.
    Где девочка, так верившая в чудо.
    Здесь женщина, испившая обман.

    Пеньком корявым мир весь иструхлявел.
    Любовь умчалась в горы синей птицей.
    Где девочка, летавшая как ангел.
    Здесь женщина, завывшая волчицей.

    В душе умолкли скрипки. Сердце настежь.
    И ум горячий, бьющийся о стену.
    Где девочка, зовущая из сказки.
    Здесь женщина, познавшая измену.

    Взгляд полный молний, боль в глазах и ревность.
    Триумф соперницы в походке гордой львицы.
    Где девочка, лелеявшая верность.
    Здесь женщина, сумевшая проститься.

    И среди лета зимнее ненастье.
    Душа замерзла от холодной лжи.
    Где девочка, мечтавшая о счастье.
    Здесь женщина... над пропастью во ржи...

    2008



    Упрямые

    Ты упрямый. И я упрямая.
    Ты упрямей. Но я умнее.
    И не стану рыдать заранее.
    Отпущу тебя с миром с нею.
    Не смирюсь я с твоей изменою.
    И простив, я забыть не сумею.
    Растворюсь я морскою пеною.
    Я молить о любви не смею.
    Но когда тебе невмогощется
    Вновь испить сладких губ истому,
    И меня тебе вспомнить захочется,
    В эту ночь я уйду из дома.
    Не пойду я к другому, разлучнику.
    И разлучницу не обижу.
    Заалею рябиновым кустиком.
    Без тебя и дышу, и вижу.
    Расцвету я сиренью весеннею
    В эту темную ночь осеннюю.
    И упьешься ты запахом томным
    Из души моей из бездомной.

    2009



        Журавлі

    Журавлі полетіли в осінню незвідану путь.
    Їм летіти вночі геть від дому за обрій далеко.
    Журавлі вже знялись, та з собою мене не беруть.
    Вони шанс нам дають, хоч почати спочатку нелегко.
    Нам на крилах весною для щастя вони принесли
    повен вирій пісень, і усмішок, і неба блакиті.
    Тільки ми не зуміли, не встигли і не зберегли
    ті щасливі пресвітлі безжурні закохані миті.
    Нам небесним осяянням зорі вечірні цвіли
    і голівки, мов діти, схиляли ранковії квіти.
    Тільки ми не схотіли, а, може, ми так й не змогли
    Журавлем і журавкою в небо до сонця злетіти.
    Журавлі полетіли за обрій, а ми на землі
    залишились з тобою, щоб зиму холодну стрічати.
    Залишилися ми, наче діти самотні малі,
    що матусю-любов знов чекають терпляче до хати.
    І настане весна, і щасливою буде вона,
    прилетять журавлі й запитають, якими ми стали.
    А сьогодні я знову чекаю тебе, як вина,
    що зігріє і душу, і тіло своїми вустами.
    Я чекаю і випити хочу до краплі, до дна
    той чаруючий трунок із погляду, дотику й сміху.
    Я чекаю у домі пустому, та я не одна.
    Бо у серці тримаю даровану радість і втіху.
    І дороги знайдуть, і до мене тебе приведуть,
    хоч за сотні, за тисячі миль ти, як вітер, літаєш.
    Мов журавка здіймусь й полечу у незвідану путь.
    Мій журавлику милий, тебе надто сильно кохаю.

    2008


  Res tuta est gloria et via in silva vitae
    "Res tuta est gloria et via in silva vitae"
    (Надійність є слава і дорога в лісі життя)

    Плачте, Дульсинеї і Альдонси,
    Гери, Геби, Кори, Афродити.
    Дон Кіхоти нині - це Альфонси,
    що поводяться, неначе діти.
    Як Нарцис колись дививсь у воду,
    так вони у дзеркала питають,
    хто тут найгарніший - нема спору,
    звісно ж, я , самі відповідають.
    Коней проміняли на ролс-ройси,
    мерседеси, опелі, ніссани.
    Списи гострі на мобілки й кейси.
    Сідла їх тепер зі шкіри лами.
    Дульсинеї свято їх чекають,
    пам"ятаючи слова прощання,
    і не знають, бідні, що всихають
    марні, марні їхні сподівання.
    Що їм Дульсиней пекучі сльози,
    виплакані чорними ночами.
    До Іродіад вони охочі,
    з Пансами сидять і п"ють стограми.
    Нащо Дульсинеї серце щире,
    інших тих тепер кругом багато.
    Та непросто вам не помилитись,
    коли є із кого вибирати.
    Дульсинеям вірним що робити,
    чи чекать й молитися лиш завше,
    чи самим на пошук виходити,
    із античних фурій приклад взявши.
    Сервантес би з сорому згорів,
    якби взнав, що той, хто проти ночі
    бачив зграю чорних вітряків,
    геть забув про Дульсинеї очі.

    2006



    * * *
    Хоч дощі осінні ллються,
    та квіткам моїм дарма.
    З квітника вони сміються,
    мов в природі знов весна.
    Знову примула препишна,
    і дзвіночки дзень-дзелень.
    Горда канна враз принишкла,
    не второпа: що за день?
    Чи то осінь, чи весна ще?
    Я цвіту даремно? Нащо?
    Люба канно, панно красна,
    ти розквітла дуже вчасно.
    Та квітки твої в негоду
    обступили стебло горде.
    Зараз знову тепло дуже,
    й зацвіли весняні друзі.
    Знову очі звеселяє
    цвіт весняний із вікна.
    І природа оживає,
    як на серці в нас весна.

    2007



    Лист до святого Миколая

    Скоро свято Миколая.
    Подарунки всім я маю.
    Й речі корисні, й гостинці
    вже спаковано в торбинці.
    І для тата, і для брата,
    і для донечки багато.
    А про себе я забула.
    Буде знов як рік минулий.
    Крем для тіла й апельсинки –
    Це й усі мої дивинки.
    Але поки час ще маю,
    може, завітать до гаю,
    у ліщиноньки спитати,
    що писать для доні й тата,
    що просить в листі святому
    в Миколая всьому дому.
    Може, зможе він згадати,
    як колись дівча кирпате
    гарно букви виводило,
    в Миколая всім просило
    і добра, і щастя-долі,
    і цукерок щоб доволі.
    Щиро Господу молилось,
    в школі дуже добре вчилось,
    маму слухало весь рік,
    щоби різку не прирік.
    Я листа напишу знову.
    Попрошу я не обнову.
    Тато й брат хай не хворіють,
    і щоб доня гарно вчилась,
    і моя маленька мрія
    щоб нарешті теж здійснилась.
    А вона така простенька,
    як у чемного дівчатка.
    Під подушку щоб тихенько
    заховав ти шоколадку.

    2009



   
    * * *
    За цим столом, де ти тепер сидиш
    І важко дивишся в вікно, де синє небо,
    сиділа я колись, на небо дивлячись,
    сиділа я і думала про тебе.
    Я теж тобі нічого не скажу,
    чого не взнаєш ти у самоти,
    як не сказав мені нічого ти.
    Сам випий з чаші гіркоти терпіння,
    як я пила по милості твоїй.
    Й мечем кохання серце сам пробий;
    стріла Амура тут, мабуть, безсила.
    І я прийду, з колін я підведу
    й на трон посаджу, що був твій по праву.
    Й сама смиренно й тихо поруч сяду.
    Пройшла вже я обряд очищення.
    Розлука чи кохання – що позаду?
    Чого чекать від завтрашнього дня?

    2007



  
    * * *
    Тебе нема. І більше вже не буде.
    І я сама осінню каву п’ю.
    Дарма так заздрили нам щиро зорі й люди
    і замовляли оди солов’ю.

    Тебе нема. А був такий безцінний.
    Й буяло літо нам серед зими.
    Та перстень закотивсь в танок осінній
    сухого листя і засохлих мрій.

    Тебе нема. Забрав нарешті смуток
    наш листопад у круговерть доріг.
    І сподівання я сплітаю в жмуток
    з кленовим листям в жовтий оберіг.

    Без тебе тихо добігає вечір
    в холодну ніч із присмаком жалю.
    Осінню шаль на непокірні плечі
    покірно накидати не волю.

    Бо знову прилетить весняний ранок,
    і змиє сльози подихом дощу.
    І прийдеш ти під мій високий ганок.
    Не знаю я, чи знов тебе впущу.

    2009



   
    Різдвяна ніч

    В різдвяну ніч
    Ісус малий
    любов благословив.
    Зійшов до нас
    з небес святих,
    бо нас усіх любив.
    Ісус малий
    своїм Різдвом
    весь світ перемінив.
    Любить любов
    в душі своїй
    усім нам заповів.
    Старих й малих,
    Калік й сліпих,
    сиріт, бродяг і вдів,
    людей усіх
    під віри стяг
    Він щиро запросив.
    Надію дав
    в спасіння душ
    і знаним, і простим.
    Радіють душі,
    летючи
    за сяйвом золотим.
    Різдвяна зірка
    сяє знов,
    через роки й віки.
    Лунають скрізь
    веселий сміх
    й веселі колядки.
    Хай серце гріє
    й звеселя
    колядочки мотив.
    Несім в душі
    цю віру знов,
    надію і любов.

    2007



   
    * * *
    У казці три шляхи завжди існує.
    Наліво, прямо чи направо йти.
    Відомо, що за кожним з них чатує.
    Так легше шлях єдиний віднайти.
    В житті у нас також шляхи є три.
    Угору дертись, каменем летіти вниз,
    А чи на місці повзати й товктись.
    Ми також вільні будь-яким піти.
    Лише нема вказівки, що обрали.
    Що на шляху отім чекає нас давно.
    Поразка? Перемога? Де воно,
    осяяння? Що вкаже мудрий перст?
    Нема підказки. Не звучать хорали.
    Зробити мусимо самі ми вибір свій.
    Куди нести свій хрест.
    У прірву чи в скалу? Куди направим шлях?
    Що заберем в майбутнє? Світло? Морок?
    Озону шал а чи міазм клоак?
    У прірву скотимось самі, як прийде час.
    Вогонь в душі допоки не погас,
    я вибираю вгору. Тільки вгору.
    Шепоче серце. Варто лиш почути.
    Воно не зрадить. Не злукавить. Бути!
    Нам на вершині щастя. Бути! Бути!
    Лиш варто вгору шлях обрати. І піти.

    2007



  
    * * *
    між нами спалено мости
    ти зрозумій
    мене прости
    не можу більше жити так
    немов зупинений вітряк
    немов авто на віражі
    спинивши враз в крутім ражі
    немов листок що враз завис
    в повітрі і не пада вниз
    і не злітає з вітром вверх
    листок пожовк і вже пошерх
    він впасти мусить до землі
    так впасти мушу я
    в гіллі
    і слів твоїх й твоїх пісень
    листок мій загубився вдень
    а зараз ніч
    то ж я іду
    куди не знаю
    та бреду
    немов в бреду
    іду
    іду
    куди іду
    від тебе йду
    до себе йду
    до тебе йду
    по спаленім моїм мосту
    в пітьму іду
    у ніч іду
    не скоро день
    я все бреду
    в бреду
    іду
    прийду
    куди
    не знаю
    далі йду
    по спаленім моїм мосту

    2007



 
    Вона стоїть над урвищем сама

    вона стоїть над урвищем сама
    її вуста дрижать від болю й гніву
    в її душі тепер суцільна тьма
    а було ж світло так від сонця зливи
    в її душі два ангели щосили
    боролися за право панувати
    та враз стомився ангел білий
    й на хвилю сів відпочивати
    а чорний ангел миттю душу взяв
    в полон на все її життя подальше
    єдину думку в голову заклав
    навіщо жити тут там буде краще
    нема там болю й зради теж нема
    і заздрості нема
    нема погорди
    там спокій там побуду я сама
    от тільки де
    от тільки доки
    доки
    що вічність там як тут усе життя
    принижена зневажена сумна
    покинута самотня
    забуття
    так вирішила вже собі вона
    стоїть сама та кроку не ступа
    востаннє думає про підлість й зраду
    нема нікого руку хто подасть
    душі подасть надію і розраду
    вона пішла з життя мов той непотріб
    лиш два сліди в піску зостались мокрім
    нога над урвищем мигнула і пропала
    і ночі тишу крик прорвав єдиний
    душа увись метнулась й вниз помчала
    де білий ангел
    де ви херувими
    __________________

    не лякайтесь
    це не людина
    це лиш мрія моя єдина
    я недавно її поховала
    а душа її квіткою стала
    бо троянди що вічно цвітуть
    з душ померлих мрій лиш ростуть

    2007



   
    Танець тіней на Івана Купала

    Дві щасливі закохані тіні
    навколо вогню жертовного
    танцювали танець кохання.

    Ці тіні – це наші тіні.
    Це ми, наче Сонця діти,
    мали танець цей танцювати,
    і, вогнем священним зігріті,
    тандем непорушний складати.
    Та цей танець ми пропустили.
    Я чекала, що ти підійдеш і запросиш.
    Ти вважав, що цей танець – білий.
    Стоїмо осторонь, розчаровані й тихі, мов миші.
    Наші тіні від нас мудріші.
    Вони швидко від нас відділились,
    і у танок жагучий пустились,
    показавши нам, як треба жити,
    миттю кожною дорожити
    на конечному балу життя.
    Під чаруючі звуки гітари
    танцювали тіні, сміялись,
    і у щасті п’янкому купались,
    кожну мить беручи в майбуття
    на чудовому святі життя.

    Бал скінчився. А ми й не почали.
    Танець свій в душних хатах проспали.
    Ми ж розумні, не тіні прості.
    Мудру заповідь зігнорували:
    Хто байдуже сидить в самоті,
    щастя тих обійде у житті.

    В ніч містичну Івана Купала
    одиноко вогонь догоряв.
    Тіні тихо на землю упали.
    Їх ніхто із собою не брав.
    Жоден з нас їх, на жаль, не чекав.
    Другий раз нас уже не запросять
    на долину, де зоряні роси
    і де тіні кохання танцюють.
    Шанс лиш тим, хто чекає, дарують.

    07.07.2007 00:07



    Театр двох акторів

    Ми з тобою, коханий, неначе в театрі дві прими.
    Що життя – це театр, знаєм ми не з книжкових рядків.
    Ми зіграли і те, як були ми до болю чужими,
    Ми зіграли і те, як мене ти до болю хотів.

    Ми зіграли і вірність, і відчай, і щастя, і муку,
    Ми зіграли й шаленство, й пекучу байдужість батьків.
    За лаштунками сцени ти міцно потис мені руку,
    Щоб сказати, що друг ти віднині й навіки віків.

    Ми до гри залучили блаженні небесні хорали.
    Нам вони дарували нестримний порив і екстаз.
    Ми просили, щоб скрипки й цимбали гучніше звучали,
    Щоби музика вічна любові до неба лилась.

    Ми – театр двох акторів, глядач в нас один – тільки небо.
    І воно нам сказало, насупивши брів горизонт:
    Ви достатньо зіграли на нервах що треба й не треба.
    Хоч завісу спускай й відбирай Богом даний талант.

    Починайте-ж бо грати нарешті, що вам призначалось,
    Вам достатньо і вміння, й таланту, і сцени в огнях.
    Ви в антракті задовго, вже й критики вас зачекались.
    Вже давно вам на сцену ваш третій дзвінок пролунав.

    2009



   
    Сто доріг від кохання до дружби

    Якщо хоче коханий піти,
    не тримай його, відпусти.
    Хай пройде свої сто доріг,
    хай шукає душі оберіг.
    Хай відчує біль серця вночі,
    хай циганські віднайде ключі.
    На сто першій зустрінь його ти,
    нагодуй, і напій, й спать вклади.
    Й розкажи йому перед сном,
    як стояла ти під вікном,
    як чекала із трьох доріг
    того, хто любов не зберіг.
    Як з четвертої штору закрила,
    більш не плакала й не тужила.
    А до сотої геть забула,
    як дурною й наївною була.
    І як вибере він сто другу -
    стань йому не коханою - другом.

    2009


    Журавлі кохання

    Послухай, відлітають журавлі.
    Хотів я, щоб почула це ти, мила…
    Яка би муха зранку не вкусила,
    Я чую, відлітають журавлі.
    Які би круки каркали в гіллі,
    І як би бруд на нас й під двері лляли,
    Вони водою нас не розілляли.
    Я чую, відлітають журавлі.
    І я не знаю, що таке любов.
    Звук водоспаду, стогін на світанку,
    Чи серця два в шаленім ритмі танго.
    Є журавлі у небі знов і знов.
    І звук цей – то найвищий неба знак,
    Що ти зі мною поруч, всюди й завше.
    І знаю я, кохати треба так,
    Щоб журавлі не відлітали в вирій наші.
    І хай між нами будуть сотні миль,
    І справи, і паперів кілометри,
    І гори, й доли, й снігові замети,
    Нас жоден не покине журавель.

    2009


Огляди

    пародія «Кусюче»
    пародія

    Казала мама – лягай зісподу,
    тоді укусить за щічку муж.
    А я щоразу лягаю збоку,
    та муж кусатись чогось не дюж.

    Разок кусне – і набік, до стінки,
    так, наче стінка – найкращий друг.
    Не зна, що значить укус для жінки,
    у ньому змія прадавній дух.

    Чогось і вовк не кусає ніжно,
    а міг, куснувши, співать пісень.
    А я до мужа під бік – всю ніжку:
    та вже доїж, не лежи, мов пень.

    Не вий на місяць щербатий, вовче,
    я дочекалась на другий кусь.
    Співа мужчина на нашім ложі,
    і я співаю, коли спить муж.

    08.05.2012



   

    на сто верстов співали емпіреї

    на сто верстов
    співали емпіреї
    що ти любов
    борониш бо козак

    а ти пішов
    від мене
    і від неї
    сховався в себе
    мов старий їжак

    той рік як Збруч
    від мене і до неї
    розповноводився
    а ти не взяв весла
    і голіруч
    немов малі спудеї
    не звідавши ні титла
    ні мисла

    у світ пішов
    слід загубивши босий
    себе шукати
    досі не знайшов
    у світ пішов
    в собі збудивши ката
    а жертві втяли коси
    хоругов

    31.03.2012



   

    Боги нам біло заздрили у нашому Едемі

    Боги нам біло заздрили у нашому Едемі,
    служили стільки весен їм, боялись стільки літ…
    Ще недоспілі яблука, о де ти, мій Адаме?
    Чи це Лілі причарувала, чи насправді ця Ліліт?

    Я ще збираю яблука в осінній круговерті,
    листком не прикриваю все, що можна, уночі.
    Ще двері раю нашого востаннє незаперті,
    та змій пантрує, лагідно і щиро сміючись.

    Боги нам біло заздрили у нашому Едемі,
    Їх стільки весен слухали, чекали стільки літ.
    Ми знали ціле слово, залишилися лексеми.
    Ні крил тепер, ні ангелів, перерваний політ.

    Боги нам біло заздрили,ми рай створили знову
    на нашій грішно-праведній незайманій землі.
    Увечері під вишнею шепочемо розмову,
    є ти і я, є ми удвох, нема між нас Ліліт.

    30.03.2012



   
    "Дівча співало в церковнім хорі" ***
З Олександра Блока

    Дівча співало в церковнім хорі,
    Як потомились в чужім краю,
    Про кораблі, що пішли у море,
    Про всіх, хто радість забув свою.

    Співав той голос, злетівши в купол,
    І сяяв промінь в плеча білині,
    І люд весь бачив з пітьми і слухав,
    Як біле плаття співало в нім.

    І всім здалося, що радість буде,
    В заплаві тихій всі кораблі,
    Що чужиною змучені люди
    Світле життя для себе знайшли.

    І голос медово, і промінь-облатка,
    І тільки високо, край Царських Врат,
    Причасне до Таїнств, ридало дитятко,
    Що жодна душа не прийде назад.

    28.03.2012

    ________________
    *** оригінал ***

   
Александр Блок

    "Девушка пела в церковном хоре..."

    Девушка пела в церковном хоре
    О всех усталых в чужом краю,
    О всех кораблях, ушедших в море,
    О всех, забывших радость свою.

    Так пел ее голос, летящий в купол,
    И луч сиял на белом плече,
    И каждый из мрака смотрел и слушал,
    Как белое платье пело в луче.

    И всем казалось, что радость будет,
    Что в тихой заводи все корабли,
    Что на чужбине усталые люди
    Светлую жизнь себе обрели.

    И голос был сладок, и луч был тонок,
    И только высόко, у Царских Врат,
    Причастный Тайнам,- плакал ребенок
    О том, что никто не придет назад.



   

    * * *
    Наш паперовий літачок
    сьогодні не дістався неба.
    Без сумно-пафосної треби,
    немов щасливий світлячок,

    без грому грізних блискавиць,
    без акциденції летовищ,
    без хліба, кави і видовищ,
    без залицянь до молодиць -

    він доспівав останній рейс.
    Політ старенького естета -
    від карколомних піруетів
    до гір, де править едельвейс.

    Йому джерельної води -
    омити крила. І спочити
    між волошкових плям у житі,
    забувши праведні труди.

    23.01.2012



  

    * * *
    Не покидай свою любов.
    Вона сама тебе покине,
    зітре, мов посмішку для сина,
    що ненароджений пішов.

    Не забувай свою любов.
    Вона сама тебе забуде,
    і не сміятимуться люди,
    байдужо звиклі до обмов.

    Її мовчанням не карай.
    Бо той Шекспір, що радив бути,
    вже не доллє тобі отрути.
    Спокутуй сам свій грішний рай.

    Ти не шукай любов ніде,
    пусту, мов сенс життя без Бога.
    Колись, глухого чи сліпого,
    вона сама тебе знайде.

    2009 - 2012



   

    Гірка незалежність

    Святкуєм незалежність. Слів багато,
    та святкувати ні з ким, як колись.
    Покинули давно батьківську хату,
    лелеками у вирій подались,

    полинули по кращу долю дітям
    сусіди, друзі, родичі, куми.
    Самотньо діти виростають в літо,
    не дочекавшись проводів зими.

    Хати давно збудовано комфортні...
    А діти слідом в чужину летять -
    по закордонах стануть третім сортом,
    там віддадуть і душі, і літа.

    А в України свято, вже вдвадцяте.
    Відродження чекаєм як Христа.
    Та скільки нам обіцяного ждати?
    Не той і Миргород, і річка ще не та.

    А вільна Україна де? Хто бачив?
    Пощо її звели на манівці?
    Отак несем попереду, незрячі,
    свій жовто-синій прапор у руці.

    21.08.2011



   

    «Обрій далеко, а пародисти у кущах»

    Вдягну у спеку шаровари,
    утну гопак я і вірша.
    Вам, пародисти-яничари,
    скажу козацьке грізне "ша".
    Гроза в повітрі так і пахне,
    а в кулаці всі сто пудів.
    Мій обрій-кратер ще не чахне,
    хто там пародію хотів?

    Тремтить повітря, я тремчу,
    аж зуби виграють чечітку.
    Вже й до коханки не лечу,
    штани протер, вірша строчу,
    а ви на працю, потом миту,
    накинулись, мов на кобіту.
    От як прокинусь, накричу.
    Або й візьму у руки биту.

    17.08.2011



   

    пародія «Про любов і вибиті зуби»

    Де ти блукав, шмаття чом не сухе?
    Це набрехали, а ти давав драла?
    Ах ти невірний, отроддя лихе!
    Я в інтернеті про все прочитала.

    Хто цілував до надрання ту Ксанку?
    Півень запіяв, а вам все любов.
    Буде тепер на десерт валер"янка.
    Ні, не прощу, хоч молитву промов.

    Пляшку розпили, он звідки поріз.
    Знов садо-мазо з чужими жінками.
    Що ж ти до шиї, дуринда, поліз
    із закривавленими руками.

    Хоч я суккуб, та, інкубе, ти – сука.
    Вибиті ікла не красить протез.
    Вже не віддашся жінкам на поруки,
    п"яним загулам - заклятий протест.

    28.06.2011



  

    пародія «Після вечірні»

    З тобою боротися марно, здаюся на милість,
    поволі вмираю, а ти наче Фенікс згубний.
    Покличу я вітра, хай попіл затвердне у ніжність,
    згадаю я Бога всує і мідні труби.

    Та що нам ті панки, хард-рок на канапі танцюєм,
    аж впав із вікна кіт в спекотне сонячне плесо.
    Муслім знов про вічне, а п"ята колона смакує,
    шикує намащені дьогтем сторінки у жовту пресу.

    Четвертий десяток – цілунків, і поз, і треків,
    і зранку язик не скаже, що ти ледащо.
    Ми дітям покажем мультфільм про Фіону й Шрека,
    а нашу касету нікому, ніколи, нізащо.

    22.06.2011



   
    Нова стара казочка

    Всі сміялись з Василя,
    того, що у казці,
    що женився на свині,
    а не на Парасці.

    А Василь – не лох який,
    знав, Параня – гарна,
    тільки в льохи рід крутий,
    у попа задбана.

    Стане "муза" як ніхто,
    можна – в позу іншу.
    І заповнить на всі сто
    гендерную нішу.

    Бо Параня все співа
    про зірки і небо.
    Тема, братці не нова,
    скільки того треба?

    Чи Параня надихне
    на творіння вдалі?
    Та ж від неї бідність тхне
    на версту чи й далі.

    А та Сваня не модель,
    Зна Василь, що вдієш.
    Тільки в придане готель,
    п"ять звізд, розумієш?

    Ще й ревла сопрано "хрю",
    як кричали "гірко".
    Піп їй: "Оперу дарю,
    справжня вам рох-зірка!".

    Надихає на віршІ,
    на експромти нотні.
    Василь радий у душі
    і щасливий зовні.

    Отаке-то весіллЯ
    у СванІ і Василя.

    10.06.2011



 
    пародія «Дозадумалась»
    Пародія

    Атоми моїх думок – клубочки,
    все пряду єднання з цілим світом.
    Вже би швидше допрясти – і в бочку,
    де під кайфом Діо з Демокрітом.

    Зачіпки такі, як клешні рака.
    Як думкам літати в повній бочці –
    крила всі порвали об ті гаки,
    відірвали гудзики в сорочці.

    Атоми, як зелен-чоловічки,
    вже із бочки сунуть табунами,
    А думки, хазяйки-перепічки,
    суть зварили і спеклись віршами.

    Вірші різні знов поперли стадом,
    зачепають, краще б зачіпали.
    Істина в вині, бо суне задом,
    як той поїзд, як на рейках шпали.

    Не будіть ви істину до ранку,
    а мене вже краще до обіду.
    Як зіронізую на світанку –
    думкою ще не туди поїду.

    Знаю я, що вірш мій дуже добрий,
    а поганий, звісно, в пародистки.
    Задусила б, як крілятко кобра,
    тільки от вино таке іскристе.

    08.06.2011.



    
    «Майже Єва»

    Невже таки проспала кінець світу
    і опинилася прямісінько у раю?
    Усюди повно Єв, і я лягаю
    в костюмі Єви на траву зігріту.

    Костюм прим"ятий, трохи целюлітний,
    проте привабливості досі не втрачає,
    раз поруч вже Адам, не дуже літній,
    щось там листком фіговим прикриває.

    А де ж коханий мій, невже не поруч?
    Свобода, бабоньки, нарешті можна все!
    От треба ж, тільки глянула ліворуч,
    мов кару за гріхи, його сюди несе…

    Ну от скажіть тепер мені дурній,
    навіщо йти до раю з чоловіком.
    Читаю раптом напис на стіні:
    "Вітаємо усіх на пляжі дикім".

    То це не рай, і світу не кінець,
    того той Адамисько витріщався.
    Мабуть, пора нарешті під вінець,
    поки Армагеддон не розпочався.

    Так он який сюрприз приготував,
    хотів побачити живцем людську натуру.
    Ще голяка ти не відпочивав,
    замало вже Єгипту, Ніцци, турків.

    Ще добре, хоч морозива купив,
    до пива мідій, квасу й мінералки.
    Ой, що це? Той Адам штани вхопив,
    листок і у кущі. Ех, йолки-палки.

    Піти скупатись, може, "потону",
    хай порятує він моє гаряче тіло.
    Та чоловік не відпуска одну.
    О, вже дріма, нарешті… Полетіла!

    07.06.2011.



    пародія «Надія помре останньою»

    Пародія

    Ти куди оце побіг, ледащо,
    стій, кажу. Ти що, погано чув?
    В ресторані годував гарячим,
    напоїв, а про десерт забув.

    Ледь догнала, вже ловив таксівку.
    Добре, що вхопилася за ремінь.
    Думав утекти, здурити дівку…
    З ременем в руках я просто кремінь.

    Не біда, що плаття від Рабана,
    бо кросівки – бистрохідна пума.
    Ой ти Яне, нерозумний Яне,
    нащо сп"яну ти тікати здумав.

    Вирішив, як п"яна, то недужа,
    сачкувати хочеш, як з уроку?
    Двійку як уліплю нижче пуза,
    є ще порох, я ще та, нівроку.

    Добре, що ходжу до фітнес-зали,
    і тренуюсь в парку просто неба.
    Ці кросівки завше виручали,
    як догнати кавалера треба.

    Трицепс недарма треную вперто,
    правий хук у мене теж на славу.
    Я ж просила, вже не раз, відверто,
    не тікати далі, ніж послала.

    То пусте, що з"їхала перука,
    і відклеїлася трохи права вія,
    Нерви зрушив ти мені, падлюко,
    я тобі покажу "до повії".

    Відпрацюй зіпсовану вечірку,
    тут, негайно. Бо візьму нагайку,
    пошматую спину на ганчірку,
    і відчуєш кайф, і буде файно.

    07.06.2011.



  

    пародія «За що?»

    Пародія

    Ну й султана доля вслала.
    Комунізм - от время славне,
    без Майданів, все по плану,
    все та Тося устигала.

    Я ж до Персії, Ірану,
    на Канари, світу край.
    Хоч не знала слів з Корану,
    партквиток – дорога в рай.

    А тепер ця незалежність
    кісткою поперек горла.
    Не ведеться шеф на нєжність,
    не встає, хоч майже гола,

    і казки йому, і танці,
    животом, стегном, вуаллю.
    Лиш наради, збори вранці,
    рейтинги і нацментальність.

    Розкатала нижню гУбу,
    силікон так не поможе.
    Хоч пакуй торби на Кубу,
    кажуть, там ще жити можна.

    Може, там на падишаха
    я нарию компромат.
    Бо інакше хоч на плаху,
    як не шах, то зразу мат.

    03.06.2011.



   
  «Забий»

    Пародія

    Згадав ти знову ненависне.
    Забий, воно того не варте.
    Стоїш, мов партизан на варті,
    а раки стигнуть, пиво кисне.

    Вже в ополонці повно риби,
    ловити можна хоч руками.
    Я спінінг витягла з колиби,
    а діти марять шашликами.

    Забий. Я з шефом поговорю,
    мене послухається зайчик.
    Як ті офшори я розорю,
    зміняє джипа на трамвайчик.

    Набридла вже ікра і суші,
    зловлю й нафарширую щуку.
    Потреш ти спинку мені в душі.
    Усе мине. Давай-но руку.

    Заб"ємо гола ми з пенальті,
    в час додатковий у вітальні.
    Химер розмажем по асфальті,
    то все – пусте, а ти – реальний.

    03/06/2011.



  

    Знав би Тургенєв...(experiment must go on)

    Вірш СашО написав про Муму -
    честь і слава ПМська йому.
    Написав би ще він про коня –
    хіт новий для пародії дня.

    Як змішались би люди і коні –
    настрочили б Пегасових клонів.
    Вже би можна знімати кіно
    про ПМівське Бородіно.

    В дружнім колі і Муми, і люди,
    у тій ванні – новий Вавілон,
    добре, мова одна в нас усюди,
    не пародія, а пентагон.

    Ні, не той, що війну пророкує,
    наш - від воєн боронить усіх,
    бо у жилах нестримно нуртує
    щирий дружній веселий наш сміх.

    Всі пародії строчать уміло,
    а у ванні заплив за запливом.
    Від води аж зсудомило тіло,
    тре" послати когось і за пивом.

    Вже замало у ванні і місця,
    бідний песик забився в кутку.
    Де ж Герасим, хоч йди та й повісься,
    краще в річку, ніж долю таку.

    Кінь себе затоптати б не дав,
    не ловили б у ванні ми гав.



   

    пародія «Екзистенційна зрада»

    Пародія

    Париж, Париж, як в слові цім багато.
    Навіщо я Дискавері дивився.
    От не чекав, що Франція – це свято,
    котре веде до сліз, як молодиця.

    Душі в Парижі весело в компанії.
    На Ейфелевій вежі, на Монмартрі
    гуляє веселіше, ніж на хмарі,
    а серце плава у текілі і шампані.

    А тіло вирішило, досить з мене грижі,
    пластом лежатиму, бездушно-бездиханне.
    Мене покинула, ну добре би в Парижі,
    а то на Баренцеве море, на заслання.

    Я так хотів поїхать до Берліну,
    співав би там, як ситий нахтігаль.
    Ти зрадила мене, мов матір рідну,
    нехай тебе навчить отой Пігаль.

    Нехай горить вогнем така душа,
    хай попіл понад Сеною розвіє.
    Без серця я не Саша, а СашА.
    Душа моя, невже ти теж… свята?

    30.05.2011.



   

    пародія «Чоловіки не плачуть»

    Пародія

    Я з дому вийшов і забув носовичок,
    і без шкарпеток, бо узув сандалі.
    Тепер мов штангою роздушений качок –
    ні носа витерти, ні начепить медалі.

    Замість трамваїв олені півколом,
    надійно прив"язав їх Дід Мороз.
    Крокую гордо по олію я Подолом,
    я ж не якийсь невдаха Берліоз.

    Як Лимонадний Джо, Вершковий Саша –
    в історію ввійду неспішним кроком.
    Хоч ніс в пушку, та перемога наша,
    і ескімо. Вітаю з Новим Роком.

    30.05.2011.



   

    пародія « Наштампую собі рими»

    Пародія

    Хоч ту голову бий, а хоч три,
    бідний мозок, а вмів працювати.
    Музу нудить вже місяців три,
    а ще шість. О, як довго чекати,

    поки вродить хоч троє малят,
    віршенят і крикливих, й невинних.
    Вже я доляр навчивсь малювать,
    розберуся і в штампах у римах.

    Вже тополя продала всю вату,
    щипле в горлі і сльози у оці.
    І нема їй кому підказати,
    що в Китаї утричі дорожче.

    Графоман я чи лауреат,
    аби лаври і гроші у банку.
    І зі Спілки пошвидше назад,
    поки літветерани на карку.

    Хмари-ятра такі голубі,
    що сексшопам не снилися досі.
    Як тут бути: собою, в собі;
    ще й ця вата лоскоче у носі.


    27.05.2011.



   

    пародія «Не боюся»

    Пародія

    Не лякаюсь я темної ночі,
    до найкращої із королев
    я повз цвинтар - удвічі коротше -
    пробігаю, неначе той лев.

    Для мерців є у мене півлітра,
    і сальце, і ковбаски кільце.
    Дарувала кохана, щоб вітром
    я примчав цілувати лице.

    Не цвинтарних основах пустельних
    сили тьми я розвиднив не раз.
    Гляну в чортові очі пекельні -
    бідний чорт перехреститься враз.

    Я Кличків переможу, як схочу.
    Хто ще вийде до мене на ринг?
    Адже чую я пісню дівочу,
    є любов, є ще порох і дриг.

    27.05.2011.




    Девчонка-плохиш

    Я девчонка-плохиш, и от жизни мне нужно не много,
    мне бы день без тебя продержаться да ночь пережить.
    В битве с прошлым моим не держу я любовь под пологом,
    светлым будущим в небо ведет златотканая нить.

    Ты меня не зови – не приду, не надейся, не жди.
    Зиму я провожала домой, а весну не встречала.
    Пистолет у виска – не конец, а начало пути,
    если времени нет, начинаю с конца, не с начала.

    Я девчонка-плохиш, птицу счастья устало кормлю,
    отпустить бы ее, только ты все равно не поймаешь.
    И, устав повторять никому в никуда "я люблю",
    я гнездо ей совью в соловьином сиреневом мае.

    Я девчонка-плохиш, на передней мне пули свистят.
    Мне бы день без тебя пережить да уснуть темной ночью.
    Птица счастья с собой привела всех амуров-орлят,
    только сердце в плену у любви и свободы не хочет.

    2011



  



Обновлен 21 мая 2012. Создан 22 апр 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником