Ярослав Петришин - поет

 

Ярослав Петришин - поет





    РУЛЕТКА

    На зáболонях райдуг,
    на оболонях Гольфстріму
    я тебе вже не знáйду,
    я тебе вже не стріну.

    Не прийму твого вірша
    рафіноване зéрно,
    не шукатиму більше
    загадкову Inverno.

    У завмерлому серці
    не розтоплю крижинку -
    не зробила ти, прецінь,
    довгожданного вчинку.

    І ти теж не окликнеш,
    навіть десь пострічавши -
    вже не буде, як звикло,
    вже не буде, як завше.

    Не поділишся фальшем,
    не поплачеш в жилетку -
    ну і грай собі дальше
    у російську рулетку...

    осінь 2009




   
    КРУГ

    І як тебе любитиму тоді,
    коли нас врешті поєднає доля?
    Чи буду я, неначе у суді -

    в собі - вертіти вспак пекельні кола
    моїх терзань уже колишніх днів,
    що зараз сущі, і котрі спроквола

    усе живе випалюють в мені?
    Чи я забуду розпач від утрати,
    як ти мене покинувши на дні,

    так просто стала іншого шукати -
    хай гіршого, щоб тільки не мене.
    Якби комусь було потрібно ката -

    йому назвав би лиш ім’я одне...
    І що тоді залишиться в тобі?
    Невже тебе ця чаша обмине -

    ця чорна чаша в сяйві голубім
    тонкого шару пам’яті нової?
    Та чи забудеш ти, що там, під ним -

    зола тобою спаленої Трої?..
    І що за страх торкатиметься нас,
    коли назовні разом із золою

    почнуть спливати давні імена,
    котрих мене ти так ретельно вчила
    колись (тепер) - у півпритомних снах

    звіряннями обламуючи крила
    моїм чуттям… Що я всього лиш друг.
    А друг - це довіритель і могила...


    І думаю - чи вистачить потуг
    сховатись від колишнього сьогодні,
    чи встигнемо на час замкнути круг,

    коли минуле верне із безодні?..

    осінь 2009



   
    ДУЕТ

    Вона красива, наче янголя,
    а що розумна - рівної немає.
    Це не вона до мене промовля -
    моє прийдешнє із-за виднокраю.

    Лиш уявіть - ій жити при кінці
    такого загадкового століття!
    І я, присутній в цьому пагінці,
    теж озовусь в його розлогім вітті.

    Я у собі її вміщаю всю -
    від доторку до лагідного "Татку..."
    А ще, крім всього, невимовний сум,
    що пізно досягнув такого статку.

    Це семиліття в мене увійде
    маґічним тижнем в нотах і кольóрах.
    І я - найщасливіший із людей,
    що пережив його із нею поряд...

    А як торкнуся віковічних плес,
    то ще у ній залишиться мій голос...
    - Наспівуй, як бувало, "Hej, sokoły!",
    я ж підспіваю, люба, із небес...

    осінь 2009



   

    ОМЕН

    У кам’яному пантеоні
    ломбардів, храмів і сторіч
    ядучим випаром неону
    несито позіхає ніч.

    Центурії нічної варти
    іще тримають у вузді
    гортанні крики біснуватих
    напівпритомних породіль.

    Але уже у передвісті
    твого тернового вінка
    Юпітер дивиться на місто
    кривавим оком різника.

    весна 2010



   

    МАНА

    Знов замело невидимі сліди
    на золотих долонях падолисту.
    Одягнуті у траур городи
    віщують зиму - тиху і врочисту.

    З соснових свіч шче звично точить час
    аморфної смоли сльозу-сновиду .
    Минає осінь… І по давніх нас
    екуменічну править панахиду...

    Лукавить серце, вірячи мані,
    ошпарене твоїм холодним "ні"...

    1992



   

    ВІК

    На мене з небес спадає
    лапатий космічний пил
    і я уже не встигаю
    здувати його із крил.

    Сувоєм липкої глини
    мене він обволіка -
    напевно вже не полину
    назустріч нічним зіркам.

    Не вирвуся ген за хмари,
    не чиркну о небосхил -
    падає шар за шаром
    на мене космічний пил.

    А ще би хоч раз - над полем,
    з розгону - у сонця жар!..

    Ще вийде із мене Ґолем,
    але уже не Ікар...

    осінь 2009



   
    ТАБУ

    Мені наснилось - я тебе забув
    і уві сні твої побачив сльози.
    Але в найбільшім із моїх табу
    одразу ж гостро запручався розум.

    Він віднайшов мене між сновидінь
    і підштовхнув до їхньої поверхні,
    а вже по ній у місячній ході
    я довго йшов у спогади померклі.

    І я згадав - ми зналися колись,
    і навіть, я любив тебе, здається.
    В руках тримав, та випустив. Не злись -
    на світі ще і не таке стається.

    Твоє ім'я лоскоче мій язик,
    ще кінчиком його зубів торкаюсь...
    Та не промовлю - до чужого звик.
    Таки забув. Не плач. Я винен. Каюсь.

    осінь 2009



   
    МЕЖА

    Візьми моє життя -
    воно гроша не варте,
    воно як той лишай
    на тілі світовім,
    розвій немов сміття,
    чи просади у карти -
    бо так болить душа
    що вже й не оповім.


    Хай одлунає біль,
    немов заключна кода,
    хай одпалає стос
    моїх останніх зим! -
    щоби уже й тобі
    було свого не шкОда,
    коли назавтра хтось
    учинить так із ним...


    Ховається межа
    за мури і за стіни,
    і стежить Бог нехай
    за спілкуванням душ -
    однОго тільки жаль,
    що так і не оцінить
    ніколи мій стенд-бай,
    ані твою бай-дужість...

    осінь 2009



   

    АТРАКЦІОН

    Вертаюся із ярмарку, мов з лісу -
    скрипить душі моєї колісниця.
    Вже, може, завтра піднесе завісу
    мого життя найбільша таємниця.

    Життя смішного - ні олив, ні терну,
    не вартого ні пекла, ані раю -
    куди на роздоріжжі тім заверну?
    І все собі частіше уявляю,

    як полечу я чорною трубою
    останнього з моїх атракціонів
    і стріне Хтось мене із бородою,
    з букетом білих лілій чи півоній.

    І ще дванадцять - всі знайомі лиця,
    аплодисменти, музика духовна...
    І скаже Перший: "Сину, усміхнися,
    тебе знімала камера прихована..."

    осінь 2009



   
    ХОЛОД

    Невже забуду той холодний день,
    коли на пошту ніс тобі посилку,
    самотність у мережі двох сердець
    і поміж них в одному пульсі жилку,

    відкритий сміх твій, паузи і схлип,
    і гостре "Фу!" твоїй смішній собачці?..
    Якби не холод, ми іще були б -
    такі самотні, і такі обачні...

    Ми вже не граєм у вчорашню гру -
    згубилась десь твоя дитяча книжка,
    відбилась геть од рук старенька мишка
    і у долівці вигризла діру...

    осінь 2009



   
    ФОТОГРАФ

    Доокіл перехрестя -
    пішоходи і мжичка.
    А назустріч несеться
    розцяцькована бричка.

    Б’ються з бруком підкови -
    аж відлунюють зойки!
    В бричці прóгулянкóвій
    їдуть дві парасольки.

    Перша - áквамарúнна,
    друга - чéрвоновзóра,
    мерехтять у вітринах,
    мов огні світлофора.

    Розгубився од того
    люд на хвилечок кілька…
    А дощисько-фотограф
    ретушує бруківку…

    осінь 2009




   
    ГІПЕРБОРЕЙ

    Лелітка літа проліта -
    за мить сховається за обрій -
    і на порозі день недобрий,
    хоч наче й осінь золота.

    Іще повітря крижане
    над пелериною Покрови,
    а вітер квіти паперові
    уже по вулиці жене.

    І мовби ще не на порі
    тривожні поминальні дзвони,
    а вже не менше за червоних
    печальних дат в календарі.

    І навіть ця - з глибин віків
    така велична і врочиста -
    і раптом розтинає Місто
    потоком траурних вінків...

    …Хтозна, чи звідаю колись
    таємну правду знаків вищих? -
    та поки світ мене не знищив -
    іще найгірші не збулись.

    Нехай простять мене літа
    (надіюсь, гробарі пробачать
    той сніг і холод той собачий –
    усе ж - не вічна мерзлота!) –

    сльозою визріє зима
    у першу ніч по Водохресті -
    наколядуюсь я нарешті
    і розпрощаюсь з усіма,

    неначе дельф-гіперборей,
    що притомився днем святковим...

    Здригнеться місячна підкова
    від скрипу зоряних дверей...

    жовтень 2010



   

    ІМ'Я

    Легенько візьму за рученьку -
    ефемерна її незайманість -
    сподобав тебе заручену
    і відкрився в усьому зáміжній.

    Мовчання долонь освідченням
    обізвалось в пожовклім вереску -
    вінчалася ти із відчаєм
    чотирнадцять самотніх вереснів.

    Учора - іще заручники,
    на сьогодні - умовно звільнені.
    Цілую невинні рученьки
    і дивуюсь твоєму імені...

    осінь 2009



   
    ПОЛОН

    Корилось полотно
    навіюванню пензля -
    у кожному мазку
    сміялася весна!
    А поряд - заодно
    з перстами айстри мерзли
    на білому листку
    холодного вікна.

    Ти хукала в долонь
    напівостиглий човник -
    ув’язнений вогонь
    шукав забуту плоть…
    Завія твій полон
    відтінювала ззовні,
    зсередини його
    освітлював Господь.

    І не вміщався цвіт
    у полотнянім лоні,
    ввижалась у вікні
    весна - така близька…

    Та замикався світ
    в космічному полоні
    ослуханості ніг
    і спротиву візка…

    зима 2011



   
    КАЛЕЙДОСКОП

    У позачассі -
    так зло і голо,
    в гіркім причасті -
    досмертний голод.

    Душа увіччю
    із кров’ю приска.
    За миттю - вічність,
    між ними - риска.

    Початок - чорний,
    кінець - зловісний.
    Чекає човник,
    йде перевізник.

    Спонука болю
    чи охорона -
    кружок оболу
    в руці Харона?

    Подушне мито -
    дорожче сотні.
    Невже за миттю
    все та ж самотність?..

    В криницях очних
    німіє подив,
    вже остаточно
    гальмує подих.

    В калейдоскопі
    зворотніх видив,
    неначе опій -
    останній видих...

    2010



  

    РОДИЧ

    Заскрипіла стара кватирка,
    захололи голівки свіч -
    по балконних кривих одвірках
    каламуттю стікає ніч.

    Розтікається по квартирі,
    заповзає в кожну діру -
    наче хтось, хто спочив у мирі,
    попереджує, що помру.

    Може, я - Архімедів правнук,
    а між родичами так є -
    він готує мені пристанок,
    то й вимірює мій об’єм...

    осінь 2009



   
    СВІЧКА

    На небосхилі
    багряну ватру
    нам не по силі
    порятувати.

    Та чи квапливий
    малюнок ватри
    хоча б краплини
    жалю не вартий?

    Хай вранці з неба
    іще в білизні
    зоря вогнева
    парчево блисне,

    по небозводу
    (в польоті суща)
    майне повз воду,
    болото, сушу,

    в порозі спальні
    покине варту
    і знов розпалить
    полинну ватру…

    Чи сподіватись
    на ласки вічні? -
    на споді ватри
    зола космічна.

    В костриську тіла -
    земна жарина -
    затріскотіла
    і зажурила,

    вплелася в рими
    сумних елегій,
    у цей незримий
    вечірній легіт...

    ...Останній промінь
    віднесло вітром -
    і свічки пломінь
    хитає світом…

    осінь 2010

  


        ПАЛІТУРКИ

    В передранішнім холоді
    відчуваю на дотик
    понівечений повіддю
    свій дитячий блокнотик.
    Мов у тістечку прустовім,
    в ньому присмак утрати -
    пахне цвіллю і пусткою
    прямокутник кімнати.
    Там за столиком хлопчик
    щось своє сокровенне
    рівним вписує почерком
    у новенький щоденник...

    …………………………

    Ну і звідки ці повені
    в світовім бездощів’ї? -
    стільки часу змарновано
    в летаргії нищівній!..
    Не очікую милості
    від Байдужої пані -
    ще підшити лишилося
    аркуш, може, останній.
    Не благаю Всевишнього -
    знаю, що не осудить -
    лиш од себе колишнього
    не сховаюсь нікýди...

    …………………………

    Раптом, наче від келиха,
    захмелілих поезій
    заметались метелики
    ув осінній пожежі.
    Вітер віє
    нестримний -
    щó порятую
    з жару? -
    графік свій у
    Майстрині
    палітурного
    жанру...

    осінь 2009

  


   
    МОРФЕЙ

    І сон жорстокий о меди
    душі моєї не загóїть,
    не відгородить ніч рукою
    од нерва денної ходи.

    Не піднесе до спраглих губ
    скляницю макового соку -
    лиш муку чисту і високу
    оберне в чорну і лиху.

    На струхлявілому човні
    знов пожене на давні кручі
    і обіцянкою заручить,
    та не віддасть тебе мені.

    Уже укотре на ріки
    в Аїд летючому сувої,
    тебе залишивши живою,
    я розіб’юся на тріски…

    Твій щирий приятель Морфей
    своїми крилами на скронях
    тебе усе іще хоронить
    від часу аутодафе.

    весна 2011



   
    ПІЖМУРКИ

    Як часто в злі хвилини,
    чи у лихі роки,
    бракує нам людини
    на відстані руки.

    Витягуємо руки,
    та чуєм пустоту
    і плачемо від муки
    намарності потуг.

    Та варто тільки спасти
    полуді із очей -
    а між руками щастя
    нас подихом пече...

    осінь 2009



   
    ОРІГАМІ

    Я - в епіцентрі землетрусу.
    Ще - ні руїни, ні вогню,
    та вже стихії не опруся,
    уже її не зупиню.

    Уже гуркоче під ногами -
    аж ціпеніє в голові,
    ще мить – і, наче орігамі,
    в химеру вирядиться світ.

    Земні гріхи - земна розплата...
    Уже готовий… Але ні -
    іще твоє легеньке плаття
    біліє в сірій далині…

    весна 2011



 
    МОРЕЛІ

    Так рідко завертаю до стежин,
    котрі міліють в пам’яті потрохи.
    Вони струмлять у далеч між ожин
    крізь мокрі трави і дитячі (к)роки.

    Їх пил гірчить зачахлим полинóм,
    а він печалі і утрати вісник -
    мій слід під ним - застиглий полінóм
    моїх імен, уже тепер недійсних...

    А зусібіч -
    пропелери дерев,
    що шлють у ніч
    недремний вітру подув,
    оскомина морель
    і акварель
    моїх облич,
    задивлених у Воду**...

    осінь 2009

    *мокрі роси – не випадковий образ. Весь час, коли проходжу стежками свого дитинства, пригадую, як намокали штанини від ранкових осінніх рос по дорозі до школи.
    **Вода – річка Коропець, одна з двох річок мого дитинства. ЇЇ власною назвою ніхто ніколи не користувався, максимум – називали її «Коропчиком». А так, зазвичай, просто Водою.
    Другу річку Дністер, в яку впадав Коропчик, в тому місці, де я жив, називали просто Рікою.



    ПЕЧАЛЬ

    На павутинці бабиного літа,
    у крапельці холодного дощу
    ще мерехтить слабкий промінчик світла -
    а значить, ще не час мого плачу.

    І поки у очах твоїх бездонних
    і у душі твоєї глибині
    не вíдпалахкотів кленовий вогник -
    ще не пора печалитись мені.

    А як уже закрутить і завіє,
    огорне світ засніженим плащем -
    тоді уже прощай, моя надіє,
    тоді уже ридай, моя душе...

    осінь 2009



 

    АОРТА

    Ти даленієш, як перо стріли,
    коли його прощає зором лучник,
    і вже не озираючись з імли
    за видноколом губишся беззвучно.

    І як стріла, втрачаєш через мить
    тепло моїх уже зчужілих пучок
    і вже в тобі повік не защемить
    незрима нитка спогадів пекучих.

    Ти відлітаєш геть, за метром метр
    все далі наших заповідних врочищ
    і забуттям, немов обридлий светр,
    мене ти розпускаєш і торочиш.

    Твої у петлях корчаться слова,
    роковані облуді на поталу...

    Вся у вузлах аорти тятива,
    а ти її безжально так нап’яла...

    зима 2010



  
    ВІСБАДЕН

    Так буває, не спорю я,
    часом діється дивна,
    нé звичайна історія -
    інша, альтернативна.

    В ній ми стрілись не в Києві,
    а на березі Рейну,
    не вгощались «помиями»
    дорогого ґлінтвейну.

    Не змерзали від холоду -
    умлівали від спеки ми,
    наші юність і молодість
    не були ще далекими.

    Не була ти поеткою
    і не мала собачки ти,
    я ходив із лорнеткою,
    щоби краще все бачити.

    Регулярно купалися
    у термальних джерелах ми,
    тут з тобою сміялися -
    там - були невеселими.

    Та що тут, у Вісбадені,
    що на київських схилах,
    я згубив тебе знайдену -
    ти мене не любила!

    А по тому повторюю
    без жалю і без осуду -
    не буває в історії
    умовного способу...

    17.11.2009




  

    ГОРБ

    По дорозі іду - пришпиленій
    гребінцем електричних стовпів -
    йду до тебе, а ти - у Києві
    на одному з його горбів.

    Ще не знаю - спішу за милістю
    чи віддати забутий борг -
    більше думаю, як би вилізти
    на отой неприступний горб.

    Бо у Києві-граді горбатому
    вся електрика під травником
    і дорога весь час сповзатиме
    піді мною старим хідником...

    осінь 2009



   

    "potentilla erecta"
(Дружній шарж)

    Madrid-Barajas. Простора зала.
    Іде посадка. Лечу в Lisboa.
    - Забудь мій запах, - вона сказала, -
    я - не для тебе. Лети із Богом!

    П"ю калганівку, тримаюсь якось:
    - Ну що ж - вертайся в свою Севілью -
    до свого "Thymus" чи "Pasternacus",
    моя Канáбіс, mi Sinsemilla*.

    Ще раз вдихаю. Таки охота...
    Пішла... Красива, мов донна Анна...
    Тепер - по кого? По Дон-Кіхота
    чи дон Хуана? Марі Хуана.

    27.09.2011

    *Sinsemilla - сенсімілья (сінсемілья) - (від ісп. sin semilla — без насіння) - дозрілі, але незапліднені суцвіття жіночих рослин конопель.



   
    ДВІЙНЯТКА

    Урочистого дня відчиню золоту коробку,
    розгортатиму довго строкаті її шалі,
    і в останній із них смс-ку знайду коротку:
    "З Днем народження, Ярку! Удачі! Я йду далі".

    Ще між слів прочитаю: "Усе це - безперспективне,
    ці хвороби, ці муки, та й знаєш, між нами - прірва.
    Це ж лише оборудка - а значить, кого пектиме,
    як котрась зі сторін однобічно її розíрве?

    У стосунках важливе усе - почуття і гроші,
    в нас, якщо і було щось, то згодься - занадто в міру.
    Ти мене зрозумієш, я знаю, що ти хороший,
    ти знайдеш собі кращу, хоч я в це й не дуже вірю.

    Може, станеш поетом - тобі б тільки чуть завзяття,
    видавав би вже збірку, блін, в тебе ж пристойні вірші.
    Ну і ще поясню - ти старався мене зв'язати,
    а для мене обов'язок - що може бути гірше?

    Але найголовніше - ніколи іще так близько
    не підходила я до ідеї свойого дому.
    Медитація - це своєрідна її колиска,
    перевірено на іноземцю - тобі відомо.

    Він - красивий і статний, і - віриш? - йому - пофіґ,
    що двійнятка мої ще не злазять самі з печі,
    а в коханні, признаюся, він - взагалі профі,
    хоч важливіше перше, а це - тільки так, до речі.

    І люблю я його, як нікого в житті - що ти!,
    а з тобою - випадок, ти знаєш - окремо взятий.
    І, між іншим, я перелічила, це він - сотий,
    ну а ти, відповідно - лише дев'яносто п'ятий."

    28.04.2011



   

    ДИВАК

    Не вітер в’юнкий, а сп’янілий весною джиґун,
    що квіту дівочого вдосталь ніяк не накосить -
    ніяк не втамує свою молодечу жагу,
    грайливо дощинки вплітаючи хмарам у коси.

    Півонії губи розтулить, неначе краде
    вологий цілунок, який і вві сні не насниться,
    а там, розпашілий тремтінням бузкових грудей,
    без сорому вже підбива парасолькам спідниці.

    То в небо шугає, то втомлено падає ниць,
    шикуючи цвіт у хвости весняної комети.
    А потім протяжно бурмоче в альтанках дзвіниць,
    неначе молитви, свої еротичні сонети.

    весна 2010



  
    КНИЖКА

    За вікном - біло.
    На краю ліжка -
    дзбан твого тіла.
    У руках - книжка.

    Вкриваю плечі
    пледом долоні -
    схиляє глечик
    горло червоне.

    Гублю відвагу,
    у вічі - нишком.
    Тамую спрагу -
    падає книжка...

    осінь 2009



   
    ЖУРА

    Терплю, терплю... А перемеле час
    останній пуд терпцю - і я повстану.
    Хай приміряє зі свого плеча
    мені жура смиренності сутану -

    падіння часто має ту ж ціну,
    що й вибух парашута за плечима -
    щоб ухопити нитку рятівну,
    потрібен чин, а деколи - причина.

    Пагінчик виноградної лози
    живе в ковтку солодкого кагору,
    але лише з солоної сльози
    розпочнає свій політ угору.

    Терпець мене шліфує, мов терпуг,
    гризе рубців нашарування хворе...

    А часом сам, немов сторалий плуг,
    для зерен безнадії серце оре...

    квітень, 2011



  

    СИНУСОЇДИ

    Ми - синусоїди
    у протифазі!
    Ось тобі доводи
    в просторі й часі.

    В тебе - сніданок,
    в мене - вечеря.
    Перекидаємось
    словом у дверях.

    Ти в люті пінишся,
    а я сміюся -
    один - у мінусі,
    інший - у плюсі.

    Попрошу тиші,
    а ти не змінишся -
    у плюсі - ти вже,
    а я - у мінусі.

    Все заперечуєм -
    нині і прісно,
    те саме речення
    чуємо різно.

    Збіглися погляди
    в єдиній фразі:
    Ми - синусоїди
    у протифазі!



   

    INVERNO*


    Звідки взялась ця мантра дивна?
    Нею молюся нічно й денно...
    Хто ти - жабка, а чи царівна,
    таємнича моя Inverno?

    Може стріну тебе за рогом,
    може в хащі, порослій терном.
    Хай ти послана Злом, хай - Богом,
    все одно ти - моя, Inverno...

    У тумані живу неначе я,
    але знаю одне напевно -
    ти одвічно мені призначена,
    загадкова моя Inverno...

    Де не була б ти – хоч за полюсом,
    я до тебе колись завéрну
    і розвію твій холод подихом,
    довгождана моя Inverno...

    2.10.2009


    *INVERNO(італ.) - зима





   
    ЧУЖІ

    Ми вибираємо часто не тих -
    через закритість реєстрів небесних,
    чи непошану до істин простих -
    бо ж не до всіх наближаються весни!

    Ми довіряємось часом чужим -
    з’явам холодним у ангельськім платті -
    і до країв їх серцевих крижин
    душі свої роздираєм на клапті.

    Ми зустрічаємо зрідка своїх -
    деколи сходяться наші стежини!,
    але хіба помічаємо їх
    у безупиннім бігу за чужими?..

    Великдень, 2010



   
    ЦІКАВІСТЬ

    І як урвати цю незриму нить,
    якою вишиваєш ти на п’яльцях?
    Її не видно, а вона щемить
    фантомним болем втраченого пальця.

    Її кінець у глибині мене -
    в моїй душі, що витіка по нитці.
    Чи це всього лиш заблукалий нерв,
    що втрапив у сильце твоєї глиці?

    І, може, вже й улучив би момент
    і все порвав руки знаменням хресним.
    Та вже цікаво - щó це за портрет?
    І щó ховаєш під душі наперстком?..

    2009




    РЕКВІЄМ ПО СЕЗОННОМУ ЧАСУ

    Настане новий день - хтось приготує каву,
    а хтось на літній час забуде перейти
    і стрімголов пірне в притомність нецікаву,
    пригадуючи сон, що бачив перед тим.

    І стріне він її - із запахом робусти,
    із пам'яттю про час і про недавній сон,
    байдуже - обжене чи уперед пропустить -
    щось раптом забринить з душею в унісон -

    він якось мимохіть відчує дивний погляд
    й розгубленість у нім - незвичну, неясну...
    Ці очі, аромат... Він закрокує поряд...
    Та вскочить у трамвай - і не згадає сну...

    весна 2011

    .



   

    МІНА СПОВІЛЬНЕНОЇ ДІЇ *

(літературна пародія)

    Олександр МЕЛЬНИЧУК

    Пародія

    Вона мене чекала стільки років!
    І ось я мчуся на передову...
    Скрекочуть машінґверами сороки -
    у нас сьогодні перше rendez-vous!

    Я - замість діда. Бо яка різниця?
    А серце б"є. Тремтить одна рука.
    Їй - сім десятків, вже - не молодиця...
    Але ж наснага з віком не зника.

    Її одразу навіть не впізнати,
    та я розгорну вижухлу траву -
    і ось вона... В ложбинці - детонатор,
    мов кухар в протитанковім рову...

    Сховався... Але я послиню пальчик
    й легенько так його по ковпачку:
    - Привіт-привіт! Я - твій сапер, юначе!
    Ану, вставай - я витягнув чеку!

    Той - ані руш! І вся вона - не в темі...
    Як не старався - хоч лягай, хоч стій!
    Напевно, просто іншої системи...
    А, може, їй потрібен дідо мій?..

    Хоча, найшвидше, просто не хотіла...
    Нехитра ж справа... Що тут за дива?
    ...Лише б сорока нé розторохтіла
    про марноту жіночих сподівань...



   

    КОЛІЗЕЙ

    В імлі шукаєм
    своїх перлин,
    а нам, лукаво -
    зорю-полин.

    Із колізею
    будуєм храм -
    в юрбі мойсеїв
    сміється хам.

    І гинуть перли
    в чужій росі,
    вібрують нерви
    од голосінь.

    Звичайно, треба
    нових Рембó.
    А нам би – Рéмбо!
    Дістали бо!

    20.04.2011



   

    СУТІНКИ*

    Не муч себе! Хай буде так, як є -
    уже нічим не виправити лиха.
    Живи за двох, нехай життя моє
    тебе від зла остерігає стиха.

    Не клич мене! Я залишився там,
    де ніч і день зійшлися воєдино,
    де навіть крик прощального листа
    вже не розкаже про твою провину.

    Не повертай мене із темноти -
    нехай вже краще буду я в минулім.
    ...Бо раптом я не стримаюсь, а ти
    ще не відлила срібляної кулі...

    осінь 2009


    погОджуся надумаю наважуся передумаю послухаюсь
    не(с)втримаюсь



   

    СОЛОДКА ВАТА

    У високості півостигла ватра
    ще лиже цукор жовтим язиком -
    і котиться хмарин солодка вата
    полив’яним небесним шапликом.

    І мов на карамелі запах дивний,
    забувши у жаданні геть про все,
    надзвуковий мисливець реактивний
    осою вверх по паличці повзе...

    2010



   
    ЛОЛІТА

    Усе земне завершується сумом,
    усе нестримно поглинає хлань.
    І, навіть, найбагатшим товстосумам
    не оминути цих розчарувань.

    Вже не чекаєш од поранків дива,
    вже навіть не очікуєш новин -
    сплітаються мережива життєві
    з пустих обітниць і старих провин.

    І раптом - ти, така уся на виріст,
    у серці - біль, усмішка - на лиці.
    Сум’яття це і цю дрібну нещирість
    прощаю легко, мов своїй дочці...

    вересень 2010



   
    ГОРОСКОП

    Вдивляючись у зоряні долоні,
    звіздар верховний пише гороскоп.
    А під крилом небесних хіротоній -
    Земля на нитці, наче гіроскоп -

    описує божественну фіґуру,
    хитається, мов маятник Фуко,
    а в межичассі хитромудрий ґуру
    рихтує долю чорним молотком.

    І хай харизма в того хіроманта -
    не допоможе - навіть не просім -
    наворожити небо в діамантах,
    а землю - без фуку- і хіросім.

    Щоби були в героях геродоти,
    але - не герострат і героїн,
    щоби рої отруйної бридоти
    не гнали нас із раю до руїн.

    Бо щось таки наплутали планети
    в панічній втечі від космічних пил -
    коли поети - більше ніж поети,
    а люди менші за небесний пил.

    Та що мені хореї і хорали,
    чи в бахромі охровій хорогви -
    не хоронили б краще, не ховали
    людей у протитанкові рови!

    Ерстеди, фаренґейти і рентґени
    не розривали б Землю в унісон,
    а хробаки хвороботворних ґенів
    не пожирали б тіло хромосом!

    От, взяв би - й проторив дорогу долі
    від наших неспокушених пра-пра
    повз пагорби клонованої Доллі
    із Прометея Нового ребра,

    повз голокости і голодомори,
    повз саркофаги і саркоми повз -
    хай це мара - за Мармурове море
    заради цього я б на пузі повз!..


    ...А він в полоні планетарних ліній,
    спіралей, галактичних перехресть
    вирізьблює на Дановім коліні,
    неначе меч, пересторожний перст...

    травень 2011


   




   
    ЖАРТ « Лист королеви Анни Австрійської до лорда Бекінґема»*
   
    Лілія Ніколаєнко

    Я буду снитись кожну ніч тобі,
    Не відпущу тебе і не залишу!
    П`янким нектаром виллється той біль –
    Ти спив мене, як світанкову тишу…

    Мене ніхто не ранив так, як ти –
    Не боляче, а солодко, мрійливо…
    Ти з неба кинув райдужні мости,
    І простір самоцвітами засіяв.

    Я маритися буду наяву,
    Я дам тобі почути голос вітру,
    І музику нетлінності живу –
    То тінь моя сумує, тиха й світла…


    Жарт


    Я буду снитись кожну ніч тобі,
    не відпущу тебе і не залишу!
    Щоби у печінках твоїх мій біль
    зайняв собі повік достойну нішу...

    Мене ніхто не ранив так, як ти –
    шептав: "Люблю... не зручно... скинь підвіски..."
    Наобіцяв і шубки, і манти -
    а потім поступив отак по-свинськи...

    Я маритися буду наяву,
    я кісткою тобі у горлі стану!
    Віддай підвіски! Чуєш? Voulez-vous...
    ...хоч Рішелье не вибовкай, коханий!

    16.09.2011




   
    СКАЛКА

    Розрізую ніч по Чумацькім шляху,
    немов медівник уродинний -
    бери половину, а як до смаку,
    то навіть і дві половини.

    Розламую день по сліду літака,
    мов кахлю, покриту глазур’ю -
    із сонцем - тобі, а мені - хай така,
    ще й вітер віддам - не обдурю!

    Ділитиму серце по свіжім рубцю -
    на скалки воно розлетиться.
    Бери, не соромся, найбільшу - оцю...
    Візьми! Ну хоча б для годиться...

    2010



   
    СТРАХ

    Цей страх передранішній в’яже мене, наче сіть,
    і не утекти, і нема кого поруч обняти.
    Ще тінь, до стіни прихилившись, навшпиньках стоїть,
    хоч той, що приходив – давно за порогом кімнати.

    Вже вкотре до мене являється він іздалі,
    здогадуюсь, хто він, та глянуть - відваги замало.
    Лиш чую легенький цілунок його на чолі,
    і як мої руки ховає він під покривало.

    І ще відчуваю я погляд його - не з очей,
    а звідкись звисока, далеко з-над даху будинку.
    Він так проникає, він так невимовно пече,
    пече, наче сором його непрощенного вчинку.

    А потім паду із півсну, мов зірвавшись із круч,
    і страх цей терплю, мов за щось недозволене плату.
    І тихо шепочу: "Не мучся, не мучся, не муч...
    Я виріс уже і давно вже простив тебе, тату..."

    2009



   
    ФУКУСІМА (rap)

    В тривозі чекаю ранку, хоч, наче, чого боятися? -
    Хмельницька сопе за стінкою, де ще ота Японія!
    "Львів, Фукусіма, відстань" - набираю на Яндексі -
    дев'ять тисяч кілометрів. Дивно - не заспокоює!

    Начебто шмат дороги - це не сто сорок до Києва -
    хмарі летіти й летіти - спритні цим скористаються.
    Ще, може, японці придумають якісь електронні віяла
    й направлять її до полюса, лише б зачекала станція.

    А як не захоче і вибухне, Росія разом з Курилами
    візьме собі всю Японію, чи що там од неї лишиться.
    Світ покиває пальчиком і промовчить примирливо -
    справа тонка - ця Азія, тут би самому вижити.

    Спільнота ж і так - у клопотах, налякана недопалками -
    із такими сусідами приходиться бути донором -
    "Левова частка - знаємо! - осідає на Банковій,
    але ж і до Чорнобиля докотиться кілька доларів!"

    А тут ще оця імперія - боязко задиратися -
    поверне вона до Заходу обличчя двощоке Януса,
    а газ, як на сміх, затримає - і матиме мабуть рацію -
    "Нині - епоха Азії!" - читаємо в Нострадамуса.

    Хтось мене переконує - у сприйнятті глобальному
    може усе й до ліпшого - (що значить, геополітика!) -
    зараз все збалансовано, зараз - із ікебаною
    і Європа, і Азія, кожну - своє болітиме.

    Це й для природи корисно, з точки зору генетики -
    ("звичайно, коли дозовано", "мутація - значить розвиток").
    Намагаюся вірити, та неспокійно, все-таки -
    як би мені хотілося ще раз прокинутись вдосвіта! -

    хай би Європа займалася проблемами евтаназії,
    Азія теж (між іншим) - своїми східними тантрами,
    наші й сусідські виродки бавилися б спецназами -
    збрехав би лише Нострадамус про світову між мутантами...

    травень, 2011



   

    СПОМИН

    Розвіяв би печаль оцю гірку
    з гори у діл води стрімкої луком*,
    але боюсь - в гірському потічку
    твоє ім'я знов заіскриться звуком.

    Розбив би відчай об залізо скель
    клевцями** хвиль, що б'ють у ціль невпинно -
    якби знаття, що божество морське
    тебе не воскресить із шумовиння.

    Спалив би горе в дикому вогні
    горнил мартенів і горлянок домен,
    коли б не страх, що в мертвому мені
    він спопелить живий про тебе спомин.

    2010

    *лук - дуга (діал.)
    **клевець - молоток (діал.)




    КУЛЯ

    Перехрестя є у доріг,
    є у променів, є у ліній.
    Їх немає лише у рік -
    дві зливаються у єдиній.

    Ми - не ріки, тому і ти
    не вагаючись перетнула.
    Хоч і мимо могла пройти,
    ти - крізь серце, неначе куля.

    2009



 
    ЧОРНА ХУРМА

    Озивається у мені
    чорним яблуком ніч осіння,
    ми - у серці її, на дні,
    ми з тобою - її насіння.

    Нас укрила мільйоном шуб
    чорна м’якоть нічної злуди -
    мовчки злизуємо із губ
    ми її шоколадний пудинг.

    Опівнічна оця хурма
    достигає в гілках ебену
    і, хтозна, може й ніч сама
    одягла опанчу зелену.

    2009

    *Чорна сапота, або чорна хурма, чорне яблуко, шоколадний пудинг.


   
    САСПЕНС

    Ще ціла вічність до небесних пенсій,
    але допоки носить нас земля,
    мов у старому доброму саспенсі
    біжить лічильник вперто до нуля.

    Ти - юний цар, з тобою охорона -
    крилом торкає тіло молоде,
    та при ходьбі хитається корона -
    іще до лиха з голови впаде!

    А ти біжиш - через щаблі і ранги -
    ще амулет свій згубиш до біди!,
    і ледь встигає за тобою ангел,
    щоб у клепсидру хлюпнути води.

    А у тобі уже потреба лету,
    та по дорозі у небесний порт
    ти не помітиш тіні амулета
    і мимоволі вилаєшся :"чорт!"

    А потім - стук, і ти вже знаєш, хто там,
    та ще в надії - ангел на посту!
    М’яка посадка! Плескаєш пілотам.
    І раптом - вибух в аеропорту.

    лютий, 2011



      АЛЬБОМ

    Розбив би день на квадрати
    і в альбом переніс -
    міг би переглядати
    його випадковий зріз.

    Мав би колись таку змогу -
    дивився б на цей газон,
    на розпростерту дорогу,
    що вперлася в горизонт.

    На безволосі дерева -
    липу, каштан, горіх,
    була би така потреба -
    дивився би я на них.

    На небо в знайомій сині,
    повітря, неначе скло.

    І тільки твоєї тіні
    уже б ніде не було...

    2009



   
    АВАТАР

    Не питайте про мене в Бога -
    я - не Байрон і не Гомер!
    А наука - тим більше вбога
    на знання про життя химер.

    Я - мандрівець, напівлегальний,
    не для мене стежки святі -
    пробираюся між прогалин
    у законах буття світів.

    Розглядаю небесну сутінь
    у криниці сліпу трубу -
    я усюди давно відсутній,
    я нікуди ще не прибув.

    Ані тіні земних регалій.
    Як зовуть мене? Де живу?
    Найреальніші із реалій -
    тільки спалахи дежа ву.

    Ніч зашторить земні простори -
    я – болід із чужих боліт.
    Коридори лісів Пандори -
    там мій слід.
    Він болить. Я -
    в політ.

    2010

   
   
    ДОЩ

    І знову дощ! Який вже день підряд.
    Таки не помилялися прогнози!
    Та ще й періщить, наче із відра -
    у нас так є - як не дощі, то грози.

    Іду крізь дощ, немов крізь чорний сон,
    під зонтиком шукаючи спасення,
    мені ж назустріч - всі без парасоль,
    і як на дурня, дивляться на мене.

    І раптом - сонце, небо, мов сльоза -
    знов набрехали у Гідрометцентрі! -
    лише в моїй душі реве гроза
    і б’ють громи, неначе дзвони в церкві.

    А десь далеко із небес тече,
    там по калюжах - ти, в одній суконці.
    Твій дощ - в мені, це він мене пече,
    в тобі ж - тепло, на жаль, не мого сонця.

    2009



   
    СИРЕНА

    Хита-
    ються дощі,
    мов у кіно,
    а я лечу
    між ними
    непромоклий -
    вита
    в моїй душі
    уже давно
    нечу-
    вано-
    ї зливи
    дивний
    поклик.

    Торка-
    тися б тугих
    її дощин,
    відчуть
    би на
    руках
    її напругу!
    Чому ж
    вона
    без будь-
    яких
    причин
    чимдуж
    втіка-
    є, ідучи
    по кругу?

    Я бачу
    вдалині
    її фронти,
    її окраєць
    колеться
    об мене,
    і наче
    в бурштині,
    у зливі ти
    мені
    співаєш
    голосом
    сирени.

    2009



  
    ТАРАСИК

    По затертих слідах
    історичних подій
    пролітають вітри,
    очищаючи пам'ять
    величавих звитяг
    і нікчемних падінь
    од фальшивої гри
    повсякденного спаму.
    
    Там - луна і вина,
    чин в годину лиху
    і незрячий політ
    поривань необачних -
    то ж хіба дивина,
    що по тому шляху
    за Тютюнником вслід
    виступає Табачник?
    
    Знову – «Повний вперед!»
    на облудливий клич,
    знов - сигнали чужі
    на крутих поворотах,
    а на кручі - Поет
    між лукавих облич
    криводушних мужів
    і матрон чорноротих.
    
    Даленіє Тарас,
    Україна - у ніч,
    мов злощасне авто
    по Бориспільській трасі.
    Чужинецький «КамАЗ»
    вирушає навстріч
    і - повільний повтор -
    у кабіні - Тарасик.

    березень 2011




  

    АНТИ-МАТРИЦЯ*

    Пахло глиною. Зеленіло.
    Зріли душі в бульйонах ванн.
    В гучномовці - захрипле: "Neo...
    bastard ... hear me? You're the One!"

    Тужавіли пучки енергій,
    грілись подихи, проводи.
    І хотілося в першу чергу
    то амброзії, то води.

    Далі - кадри. Понурим колом -
    осінь, літо, весна, зима.
    І здавалося випадковим,
    що у колі кінця нема.

    Та коли появився вершник
    і з кишені своїх райтуз
    вийняв карту, то я найперше
    здивувався - пікóвий туз?!

    І лише, як у сні провіснім
    пролунало уже наге:
    - Збій системи 1-108, -
    усвідомив - година "г"!

    План "EMERGENCY", час - хвилина,
    вознесіння - смертельний трюк.
    Похмелюсь - гіркота полинна
    заблокує тремтіння рук.

    Із комп'ютера витру порно,
    в умивальник зіллю чарас
    й на пакетику від попкорну
    накарлюкаю кілька фраз.

    Хтось на мить розладнає хаос,
    розведе у боки світи
    і драбину у свій пентхаус
    мовчки викине з висоти...

    Та негадано заголосить
    дивна жінка зі світу Ші*
    і віддушину у волоссі
    привідчинить моїй душі.

    І грайливо душа поскаче,
    наче мавпочка(,) між гілляк...
    Тіло скельцями від Версаче
    маскуватиме переляк...

    2011


    *Банші




        ПОСТРІЛ

    Не обіцяй останньої межі,
    вона - за мною, точно вже за мною.
    Уже вчорашніх пристрастей вужі
    сховалися у нори супокою.

    Немов косою скошене зело,
    лежить душа - розпластана й нечула.
    Ти стрелила - так вже не раз було,
    та тільки зараз ти не промахнулась.

    Там, де діра, іще твої сліди,
    але на них вже метастази тліну.
    Ще крок один, ще слід лише один -
    і всі вони з душею разом згинуть.

    І біль оцей - тепер уже не біль,
    лиш відгомін колишнього надриву.
    "Я ще живий...", - шепочу сам собі,
    і мов дитя, дивуюсь цьому диву...

    2009


   
    REHAB* (Tribute to Amy Jade Winehouse)

    Тебе силкуються закрити,
    а ти - їм: "Ні, ні, ні".
    Душа у кольорі нефриту
    лежить на мілині.

    Твій soul міриться до джазу
    крізь ніч і R&B,
    а ти своє "не маю часу!" -
    усім навперебій.

    Твоя душа з відтінком яшми,
    (точніше - жадеїт),
    кричить: "Невже тобі не страшно? -
    Твоє життя збоїть!

    Тобі - у схиму б, до святилищ,
    подалі від гріха б!"
    А ти - душі: "Чого ти квилиш?
    Пощо мені рехаб?

    Чого гризеш? Мари якої? -
    (текіла, джин, гашиш!) -
    тебе нічим не заспокоїш -
    ти повсякчас гірчиш!

    Хіба до сміху Заратустрі
    на перехресті трас? -
    всі демони - лише назустріч -
    (шираз, шартрез, чарас!)

    Не вгомонюся я у лірі -
    (ти знаєш, я - no good)".

    ...І, раптом, голод чи делірій
    тебе загнав у кут!..

    ...Свої шляхи - земні і вищі -
    у "не таких" натур...
    А зараз - до вершин нових чи
    назад у чорноту?

    Чи це лише від папарацці,
    підлесників, нахаб -
    вакації, перерва в праці
    на зоряний рехаб?

    Шалом тобі, лозо, соломко!
    Лети в останній хадж!
    Депресія. Всесвітня ломка.
    І ґанджа** має ґандж.

    2011

    *рехаб (сленґ) - реабілітація
   


   
    МУЗА

    Коли вже день замкне вечірні двері,
    ледь чутно потривоживши ключі,
    стартую в ніч на білому папері
    із музою при лівому плечі.

    В п'янкому леті бездоріжжям ночі
    я музі довіряю, мов собі.
    У неї - тужно-смарагдóві очі,
    у неї крила - ніжно-голубі.

    Під щемний звук гітарного вібрато
    ми тулимось удвох на віражі,
    і хто вона - Евтерпа чи Ерато? -
    мені - байдуже, ми ж бо - не чужі.

    Вона закурить при горнятку кави,
    лиш тільки відімруть нічні світи,
    і тихо схлипне: "Друже Ярославе,
    не можу більше, прошу, відпусти..."


    2009


  
   
    ЗНАК

    А мить гірка. Не дивно. Бо прощальна.
    Відчалюю, хоч наче ще й не час.
    Ще є Почаїв. Та втекла Почайна.
    Яких ще ждати знаків чи нещасть?

    Це тільки спроба? Мабуть. Чи ж остання? -
    Коли усюди - млака, де не стань.
    І звістка ця - мені? До запитання?
    А до якого? Стільки ж запитань...

    Там також пастка? Часу? Парадигми?
    А ця надія, що уже вмира -
    мене розрає? Навпаки - подвигне?
    Тоді - на що? Коли довкіль - мара.

    І що залишу - віру чи омерту?
    Як примирю чесноти і гріхи?
    І воду - то живу, то знову мертву,
    що із руки одної. І з ріки.

    Чи оціню, чи викину в нікуди -
    та, Боже мій, хоча б чи відрізню
    Юдифі чин од поцілунку Юди?
    І вбивчу правду - чи святу брехню?

    А що, як все це гра? І в тім, що пусто
    під золотим наперстком, є резон?
    А генію - за гріх який - безумство?
    (Це вже не я - Чезаре Ломброзó).

    2011



  
    КОДИ

    Ірраціонально,
    як у театрі абсурду -
    раціо тихо спало
    у вчорашньому сні -
    ефір наповнили жести -
    інтерпретація сурдо
    нам іще не відомих
    сакраментальних слів.

    Цитувалися зойки,
    рвалися горизонти
    і вигинався простір
    дугами наших спин,
    читали абетку Брайля
    пальців космічні зонди
    і світовий годинник
    чекав на раптовий спин.

    Коли пролунало слово -
    на хінді чи на санскриті -
    і перестали перли
    на мушлях очей рости,
    тисячолітні коди
    явилися нам - відкриті -
    і стало все зрозумілим,
    видимим і простим.

    2011



   
    КІНЬ

    Укотре проживаю це життя
    і кожен раз дивуюсь як уперше,
    коли до мене, мов із небуття,
    приходить кінь і копитами креше.

    Він пнеться на диби, він так ірже
    і так натужно дихає в обличчя,
    немов упізнає мене і вже
    з останніх сил на допомогу кличе.

    А я стою й нічого не збагну,
    даю цукерку - він її не бачить,
    лише копитом кулю б’є земну -
    виною та в біді його неначе.

    І щось перевертається в мені -
    притулюю до себе тіло сильне
    й одразу ж розумію, що в нас спільне,
    намацавши обрубки на спині.

    2009




    ЗОНА

    День перелазить
    паркан горизонту,
    начебто в'язень
    тікає із зони.

    В колючих дротах
    багряниться кров'ю
    й невідворотно
    вмирає знову.

    Хто має шанс -
    іще не родився.
    На вишці - час,
    серійний убивця.

    2009



   
    ОЧІ

    Моїм очам наснилися твої -
    Астральні блюдця на обрусі неба,
    Розлили тугу доокола себе
    І душу затопили по краї.

    Їх день жене, та вперто кличе ніч -
    Питати марно - чом, навіщо, доки?
    О, як повільно завмирають кроки
    Давно забутих прощавань і стріч!..

    Останню чашу виповнять жалі -
    Листа в минуле закружляє повінь...
    Яким лише, скажи, розвію словом
    Космічну втому на твоїм чолі?..







    КЛЮЧІ

    Летіло літо понад явори
    і спересердя брязкало ключами,
    а в шумі вітру докори звучали:
    "Ну ш-шчо на цей раз? Ш-шчо я натворив?"

    А потім вітер вже свистів: "Прос-сти!
    Отак без с-слова - прос-сто некрас-сиво!" -
    і по алеях золотим курсивом
    писав йому розпачливі листи.

    В них визнавав вину, що зазвичай
    демонстрував зухвалу непостійність,
    та у далекім літа ґелґотінні
    уже виразно чулося "Прощай..."

    І вітер мчав за літом вдалечінь,
    та раптом стих, немов не було втрати -
    збагнув - якби не думало вертати,
    хіба з собою брало би ключі?

    2011



    ВІДБИТОК

    Убий себе в мені, як теза - антитезу,
    і на моїм чолі губами напиши:
    "Ти був мені чужий - я лиш ішла по лезу
    одного зі свічад розбитої душі".

    А далі вийди в ніч - вже без свого відбитка -
    і видихни слова, щоб зашептати страх -
    хай буде чутно їх, коли не стане видко
    уже тебе - сліпу в небесних дзеркалах.

    А там, як увійдеш в космічну порожнечу,
    то відмоли цей гріх неголосним "прости..."
    і Бог тебе простить, і я не заперечу -
    я вбив тебе за мить, як це зробила ти.



 
    ПАННА

    На семилисті каштана
    і на тризубцях клена
    екстравагантна панна
    пише свої катрени.

    Міняючи стрій і настрій,
    в незадовіллі змістом,
    кармінний її фломастер
    блукає завмерлим листом.

    Вона ще шліфує рими,
    та раптом з чуттям естетки
    жбурляє в іржаві ринви
    зболілі свої чернетки.

    27.09.2009



Обновлен 21 мая 2012. Создан 22 апр 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником