Актуально (огляди преси)

 

Актуально (огляди преси)

Оголошення і проголошення!




Мистецтво підважує надмірну серйозність

Розмова з Олександром Дубовиком, художником

Один із найколоритніших представників українського андеграунду 1960-1980 років, київський художник Олександр Дубовик (який водночас є сучасним теоретиком мистецтва) вперше приїхав із виставкою до нашого міста. Близько шістдесяти творів станкового малярства та графіки , які він нині презентує в залах Національного музею у Львові, стали для львів’ян доброю нагодою особисто побачити, за яку позицію в мистецтві аж до розпаду Радянського Союзу так «товкли» цього чоловіка (сина розстріляного як «ворога народу» на початку 1940-х українського поета Михайла Дубовика).
Оскільки вісімдесятирічний О. Дубовик — не тільки універсальний художник (у його доробку — живопис, вітражі, килими, розписи, мозаїки, дизайн книг та інтер’єрів), а й дуже активна та яскрава особистість, «Газета» запросила його до розмови.

— В одному з інтерв’ю ви — ніби між іншим — зауважили, що були людиною свого часу. Яким цей час є для вас сьогодні? Як його відчуваєте?

— Внутрішньо — чудовим! Значно цікавішим, аніж коли був молодим… Бачите, весь шлях людина завжди проходить разом із країною, в якій живе. Мене, як і всіх моїх однолітків у СРСР, виховували не лише рідні, а й партія, соціалізм. Але то минуло! На щастя, пройшли і двадцять років усвідомленого суспільного ігнорування. Чого тільки мені не приписували — дисидентство, формалізм тощо, — щоб не дати змоги вийти з творчістю до людей. Тільки уявіть, аж двадцять років моїх творів ніде не виставляли! А для митця це неймовірно багато. Переконаний, якби не новітні часи — перебудова, українська незалежність, — то як художник просто загинув би. А тут нова доба — і раптом неймовірний інтерес до того, що роблю: в Україні, Європі, Америці, загалом у світі. Виставка за виставкою, зустрічі, увага, повага… Хіба ці нові часи не є для мене щастям?

— «Похвалили — повірив. Повірив — став пророком. Став пророком — розіп’яли». Не боїтеся, що доведеться особистим життям проілюструвати власні спостереження за світом, викладені в опублікованій нещодавно авторській книзі «Слова»?

— Аніскілечки, бо ми самі вибираємо напрямок руху. Дуже іронічно та спокійно сприймаю навколомистецьке шумовиння і легко від нього відмежовуюся. Адже художник, немов підводний човен, піднімається на поверхню лише на нетривалий час, а тоді знову йде в глибини. Всі ці навколотворчі бульбашки справжньому мистецтву не притаманні. Тому щодо «охів» чи «ахів» навколо моєї особи, то це неважливо. Важливо мати власну позицію, не розміняти її на щось інше. А я таку позицію маю. Вважаю, мистецький простір настільки широкий, що там є місце для кожного. Маючи власне бачення речей, концепцію, завжди можна знати, що саме вам необхідно та що не потрібно в мистецтві. Я, скажімо, знаю, що мені у творчості потрібна передусім свобода. Зрештою, завжди творив так, як хотів, тому мав у своїй біографії ті гіркі двадцять років. Здавалося, та тоталітарна держава назавжди, ніхто не передбачав, що її не стане. А не стало. Це було ще одним аргументом, що власних гармонії, внутрішнього спокою розмінювати не варто. Нині ні з ким не сперечаюся — ні з колегами, ні з політикою, ні зі світом. Я замкнутий у собі, і в цьому плані — щаслива людина.

— Не почуваєтеся самотнім?

— Кожний художник самотній. Мистецтво передбачає самотність. Адже для того, щоб творити, треба бути герметичним, зберігати себе. Інакше розгубиш себе.

— Коли зрозуміли, що для людини найважливіше зберегти свою особистість?

— Напевно, з такою думкою народився. Бо навіть у ранньому дитинстві брав участь у хлоп’ячих іграх тільки в тій мірі, наскільки це мені самому було потрібно. І не терпів жодного домінування над собою. Для художника дуже важливо мати характер, волю… Взагалі вважаю, що серед наших клятих генів (а їх — тисячі) є не тільки відкритий недавно вченими ген щастя, а й ген творчості, який передається від батька до сина. І байдуже, якій професії себе присвятиш. Мій тато був поетом, діди по батьківській лінії походили із заможного козацького роду Дубовиків на Сумщині, Тобто , думаю, творчого в моєму роду було справді багато. Однак якби ви запитали мене про кумирів, то відповів би, що таких узагалі (в мистецтві зокрема) не маю. Але завжди знаю, що у творчості того чи іншого митця важить, працює. Маю власну шкалу оцінки, наскільки щось талановите, і добре в цьому орієнтуюся.

— Якими критеріями оцінки таланту послуговуєтеся? 

— У кожному випадку — іншими. Якщо бачу, що це — спонтанна творчість, де працює лише енергія та колір, то їх і оцінюю — справжні вони чи ні. Рух пензля бачу зі середини, чи справді людина «горить», чи це тільки поза.

— Що в сучасному мистецтві домінує — істинне чи позерство?

— Позерство існувало завжди. Автор ілюстрацій до «Божественної комедії» Данте, відомий англієць Вільям Блейк іще два століття тому говорив, що комерція звила гнізда на всіх деревах. Коли відбувалися паризькі салони, то картини були на стінах, наче шпалери — від долівки до стелі. Куди вони поділися? Немає. Тобто так було завжди і є тепер. Просто серед мільйонів художників (які за рік малюють стільки, що цими творами можна було б кілька разів обгорнути землю) є тільки група справжніх. Відповідно, інше треба вміти внутрішньо відкинути, бо у 80% це — поза. Навіть не поза — комерція, байдуже про який вид мистецтва чи течію в ньому йдеться. 

— ХХ століття суттєво змінило систему поглядів, ідей, цінностей і переконань, зруйнувавши тотальні ідеології. Як ці зміни вплинули на київське художнє середовище та на вас особисто?

— У ті часи серед київських художників до андеграунду належало п’ять-шість осіб, не більше. Їм важили не лаври, почесті, блага, а тільки те, що творили в майстерні та що не «смакувало» офіційній системі. Звісно, за це по голівці ніхто не гладив… Це тепер слухаю багатьох і чую, що на барикадах був кожен другий. Неправда! І про це знаю не лише я, а й ті, хто себе нині в такий спосіб славить. Та — про інше... Основною для мене в ті часи була праця в майстерні. Нею жив. А виживав за рахунок власних універсальних умінь, усе міг зробити: мозаїку, вітраж тощо… Часто те, що в мене не приймали на виставках, переносив на стіни — і це вдавалось. Уявіть гігантську мозаїку на сто квадратів! Шалена праця, мінімально оплачена, але мені й цього було достатньо: не доводилося себе ламати. Нові часи принесли не лише свободу відкритого творчого самовираження, а й зміни в людській психології. Художники (зокрема в Києві) нині дуже неохоче водять своїх вітчизняних і зарубіжних гостей по інших майстернях. Мовляв, конкуренція. Такого не було. Тепер комерція впевнено витісняє людську складову з міжособистісних стосунків.

— Ні для кого не сек­рет, що кожна нова епоха вимагає нового мистецтва, засобу та досвіду. Ще перший абстракціоніст Василь Кандінський зауважував, що прагнути до старого мистецтва — те саме, що сучасній державі прагнути до економіки старих держав. Водночас спостерігаємо, що багато художників нині береться творчо працювати в стилі першої половини ХХ століття. А як ви сприймаєте сучасне мистецтво? Яку філософію воно мало б мати? 

— Олександр Блок на початку минулого століття вважав, що література закінчилася. Але він помилявся. Просто тоді наближався черговий так званий александрійський період (що ритмічно повторюється впродовж усієї історії, коли людство повертається до витоків, до тих ідей, які, здавалося, вже віджили своє), і тепер такий наближається. Інша річ, як зможемо дати з ним раду, куди «вирулимо». Коли кажу, що абстракція себе вичерпала, то тільки через те, що в роботах такого напряму, які бачу на численних виставках, енергії — нуль, думки — нуль, концепції — нуль. Тобто твори винятково комерційні. Зрештою, і в відносно молодому актуальному мистецтві (яке насправді дуже люблю) спостерігаю те саме. Бачив десятки, якщо не сотні «актуальних» акцій у нас, в Європі, Америці, Японії, Китаї — і вражений, що митці скрізь роб­лять те саме. А такого просто не може бути через різну ментальність, світовідчуття, досвід, історію. Люди, які живуть в Індії чи на Тибеті, не можуть мислити так само, як ті, хто живе в Лондоні чи Нью-Йорку. Бо це все­світній соцреалізм, комерція, що не має стосунку до справжньої творчості. Мені здається, знову настає час повернення до вертикалі, до глибинної суті культури та створення нового міфу. Не виключено, кожен творець має створити такий міф самостійно. Усі розуміємо, що живемо у світі хаосу, який потрібно для себе організувати. Тобто повернутися до джерел, а відтак підніматися вгору.

— Презентанти актуального мистецтва часто наголошують, що світ врятує аж ніяк не краса. Ви з цим згідні?


 — Вони праві: краса не врятує світ, але спроможна суттєво подовжити його агонію. А якщо серйозно, то мистецтво — це паралельне життя. Ніхто нині не скаже, хто був очільником Франції в часи Сезанна, чи Папою за життя Мікеланджело, а цих митців знають усі. Переконаний, що мистецтво перш за все підважує надмірну серйозність людства, змушує мислити, показує, що, можливо, існують інші варіанти розвитку подій, логіка, способи сприйняття. І головне, що людина також може бути іншою.

Розмовляла Ярина Коваль

 

 

 



Обновлен 09 июн 2012. Создан 30 апр 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником