Богдан Гордасевич, літератор і видавець

 

Богдан Гордасевич, літератор і видавець

Стець-бець, розбився горнець...



РАЙСЬКІ ВРАЖЕННЯ

Роздуми над новим збірником поезій та авторських малюнків Ірини Токарської «Я ходила до раю»

Хто ще не читав збірника поезій Ірини Токарської «Я ходила до раю» – того прошу мене далі не читати! Спершу нехай прозвучить поезія. Ось хоч би й цей вірш

* * *
І цілувалися квітки
В рожеву ранність,
І сонця сходила в блакить
Червона рана.

І пломеніла на землі
Нова прийдешність
На переліг, на сонний ліс,
На сонну стежку.

На наші стомлені серця,
На звичність свята.
Тобі сьогодні до лиця
Свята посвята.

Святило сонцем нас обох –
В короні сонях.
Зіходив з неба світлий Бог
В земні долоні.

І далі, далі, далі... Перечитайте всі поезії збірника, а тоді і тільки тоді варто поговорити, щоб мати власні щирі враження.
Особисто я ще з далеких часів шкільної науки не терпів передчасних повчань вчителів чи критиків, які потім постійно виринали у свідомості при читання художніх творів і спотворювали особисте враження. З тих часів читаю передмови виключно після прочитання книг, а не перед, бо твердо певен, що враження від художнього твору мають бути суто особисті, чисті за власною емоцією сприйняття. І вже після цього можна взнавати думки і враження, або критику та аналіз інших людей про цей твір.
Ще одна суб'єктивна думка належить моїй світлої пам'яті мамі, Галині Гордасевич, що писала багато рецензій і критичних статей, отож якось вона читала сонети Яра Славутича, письменника з української діаспори в Канаді, і сказала наступне: «З точки зору техніки – сонети Яра Славутича найвищого рівня, але це не поезія!»
На моє переконання тут дуже влучно підмічено, що поезія первинна як живе авторське чуття, передане словом. Технічна вправність та вишуканість у віршуванні було, є і буде суто технічним, тобто вторинним і допоміжним. Немає нічого жахливішого і вбивчого для поезії від нав'язування віршам силуваної ритміки, штучного римування, трафаретних метафор та епітетів тощо. Як живі квіти завжди будуть цінніші за будь-які найдосконаліші штучні, так і поезія цінується за живу емоцію, щиру авторську чуттєвість, яку передано в словах і образах виключно власного світогляду.
Тим і відрізняється правдива поезія від підробок-поробок графоманів, що їх квіти-поезії штучні. Справжня ж поезія якраз тим і справжня, що вона – жива! Така поезія відчутна як живе безпосереднє творіння саме цього автора, якого вже не можна сплутати з жодним іншим. Живою й оригінальною відтворюється така поезія і в читача, ну а інша справа: подобається чи не подобається. Тим творчість і грізна, що вона різна!
Особисто мені поезія Ірини Токарської дуже довподоби і моє сприйняття її поезій співзвучне з безкінечною мінливістю життя і особливо природи та її краєвидів. Описати послідовно і раціонально побачене – це не для Ірини Токарської. Тут все на емоціях і враженнях, що постійно змінюються навіть при спогляданні на начебто незмінні краєвиди, а з того йде мереживо і мерехтіння образів, метафор, асоціацій, тем і підтем у кожному вірші. Для прикладу ось такий вірш поетеси:

* * *
Край берега холодних відпливань
Сідає осінь синім шовком шити,
І сьорбає туман посохла кропива,
Щоб ще під зиму жалити і жити.

За літо залетіли вже качки,
За кучугури листя, на безлюддя,
На лід крихкий, до зимових прелюдій,
Де тільки Бог і срібні літаки.

За літо залетіли вже качки.

Ожини чорно дивляться на ліс,
Пожовклий лист вишнево зашарівся.
Молюся небу на своїй землі
З подякою, що ти мені зустрівся.
Ця благодать – із Божої руки.

Який рідкісний чудовий образ засихаючої кропиви, яка всотує вологу з туману, бо не хоче вмирати, а хоче «жалити і жити». І стає жаль посохлої кропиви не дивлячись на її хотіння жалити... Яка вишукана образність! Не даремно стверджують, що найбільша вишуканість у граничній простоті, ось тільки не багатьом вдається втриматись на тому пограниччі. Ірині Токарській вдається і досить успішно, що хочу підтвердити кінцевою строфою з вірша «Дивляться задумані жоржини...», але процитую весь вірш:

* * *
Дивляться задумано жоржини,
Баба вибирає пирії.
Мої очі кольору ожини
Задивились у блакить твоїх.

Наші зустрічання і прощання,
І прощення в полиску сльози.
Дві дороги вечір пригощає
Сонцем в передденнях білих зим.

Необачно павутину спустить
Павучок по втомленім лиці.
Рання осінь в голубій капусті
Крутить на вечерю голубці.

Тут і коментувати зайве, бо все є прозоре і зрозуміле, як і цей необачний павучок раптово втрутився як несподівана розрада у душевну втому, а за тим і життя потребує турботи про буденне...
Цитувати можна ще і ще, але ж для цього є збірник – його треба читати. Краще обговоримо його назву і зміст: а що то за Рай, у який ходила і перебувала поетеса Ірина Токарська? Яким є її Рай? Постійна радість? Відчуття безкінечного щастя? Зовсім ні: з усього збірничка фактично всього один вірш є таким веселим і оптимістичним, а саме

* * *
За рідність, за спорідненість, за рід,
За рій бджолиний, ріст земного раю,
За променисте сонце угорі,
За просто те, що я тебе кохаю.

За світлу проримованість дощів,
За щебетливу усмішку дитини,
За трепет незіпсутої душі,
За білу гуску під вербовим тином.

За Україну, за її пісні.
За смак життя, за сніп святого жита,
За білий день і карооку ніч,
І просто – щоби просто жити.

Давай-но вип'ємо червоного вина!
За нас!
До дна!

Ото і весь мажор з усієї збірки, а всі інші вірші виражають тони і напівтони роздумів, смутків і тонких приємних вражень від почуттів кохання, спілкування, споглядання тощо. Начебто немає очевидної радості, як би то мало бути у Раю, але поступово від вірша до вірша в сукупності виникає те правдиве відчуття насолоди і щастя, глибинного і багатовимірного щастя, змістовного в своїх життєвих переживаннях, а не проста прямолінійна радість і нічого більше.
В своїх поезіях сукупно у збірнику «Я побувала у раю» поетесі Ірині Токарській вдалось відтворити, показати і головне: дати відчути читачу, що таке є справжній Рай. Той Рай, де вона побувала і читача завела поглянути і побути, а за тим і самому отримати райські враження...
Певен, що підсумком від прочитання збірника поезій Ірини Токарської «Я побувала у раю» стане твердження: «Ми побували у раю!» Чого більше бажати? Тільки цього!


Богдан Гордасевич
15 січня – 22:15 20.05.2014 р.  

 

 

 

Не моя воля, що Слово вкотре має стати за зброю, але 3 липня 2012 р. Верховна Зрада України прийняла закон про деукраїнізацію України, а тому ось моя заява, яку я не збирався розміщати на мистецькому сайті, але тепер зобов’язаний це зробити.

 

 

 

БезуМовна катастрофа в Україні

Після того, як прийняття ВРУ Закону про мовну політику в Україні ще в першому читанні одразу привітали в Росії, стало ясно для кого цей підступний гешефт вчинили регіонали - для хазяїна стараються, бо то він вже їх президент, а не якийсь там Янукович. Для цього останнього (в усіх розуміннях даного слова) всі ці події у Верховній Раді, а ще більше - збурення у регіонах України та ще саме на початку великого дійства Єврочемпіонату 2012, яке б мало прославити власне Януковича, то є досить і досить неприємна подія, але і він так само не може нічого вдіяти - Хазяїн з Кремля наказав і треба виконувати.
Давайте реально подивимось на мовну ситуацію в Україні: чи є насправді така вже нагальна потреба в прийнятті подібного мовного закону? Жодної! Однозначно! Неймовірно приниженою, затурканою і забитою якщо і є якась мова в Україні, то це саме українська, номінально державна мова, але далеко не як належить бути тому насправді функціонально. За 2 роки влади Януковича і Ко з ПРидурків відбулась тотальна русифікація навіть того невеличкого україномовного простору, який виник в держапараті та радіо- і телепросторі за 2005 - 2010 роки. І це все робилось без всякого правового обгрунтування, а навпаки всупереч всім законам включно до Конституції - просто в наглу, як то і звикли робити урки-регіонали, які наглість вважають за єдине щастя в світі. Ну що ж, панове урки-ПРидурки, якщо ви шукаєте неприємностей на власну шкуру, то швидко їх знайдете - я в цьому більш ніж певен. І мені особисто досить кумедно чути, як головні ПРидурки заявляють, що не допустять повторення подій 2004 року. Кучма так само не раз промовляв, що не допустить революції, наче хтось його про цей дозвіл став питатись. Так само і ПРидурків ми питатись не збираємось, як не будемо і повторювати все як колись мирно і чинно, тому що і найбільшому з усіх можливих добреньких і лагідних українців тепер вже ясно, що боротись тут можна тільки одним єдиним чином: «Вогнем і мечем»
Безперечно це не є щось собі простеньке і веселеньке часів Майдану, як зрозуміло, що це нацьковує народ України одне на одного огидна рука Москви, бо тільки Росії вигідно мати дестабілізацію в Україні через етнічні конфлікти за грузинським сценарієм, але якщо над народом починають настільки нагло знущатись і зраджувати його інтереси власні керівники на догоду іншій державі, то немає більше виходу з такої ситуації, як масове повстання і покара для зрадників. Всіх. Бити і гнати в три шиї як оту парламентську більшість, так і оту недолугу опозицію, що бездарно здає одну позицію за другою - нам таких захисничків не потрібно! Пошукаємо кращих!
В завершення теми хочу сказати від себе наступне: якщо до 5 червня 2012 року я змушував себе миритись з владою ПРидурків, бо то є демократична константа визнавати владу обрану на виборах, проте відтепер я цієї влади не визнаю, тому що вона діє за законами окупанта: «горе переможеним». А ми не є переможені! Ми ще подивимось, хто кого...

Богдан Гордасевич
м. Львів
06.06.2012   

 

 

 

А що робити нам?

Велелюдного віче, яке я сподівався застати перед будинком Львівської облдержадміністраці вранці 5 червня, не було, хоча тема прийняття Закону про мовну політику в Україні була досить актуальна, але ясно і те, що люди вже не вірять в легальну демократію в цій державі при цій владі. І я вважаю, що люди праві, тому і не нарікаю на львів’ян, які спокійно сновигали містом по своїх особистих справах. Просто в усьому стає відчутно, як визріває народний гнів, накопичується і незнати з якої причини він вибухне - то більш ніж зрозуміло. Всякому терпінню є свої межі, а коли великій нації в наглу плюють у лице зневагою до найсокровеннішого - до мови! До мови корінного народу! І хто? Зайди й перевертні, які опанували владу і вважають себе за всемогутніх зверхників над людьми! Не бувати цьому!
Суто по темі хочу навести вірш поета Мирослава Кушніра, який у 22 роки загинув у лавах УПА:

ШЕВЧЕНКО - БРАТЧИК

Задушна ніч, сліпа, безкрая,
і в пітьму вдивлене вікно.
Нависла дум криклива зграя,
морочить душу ув одно.

Братерство братнє, воля, воля...
Кого ж ви братом нарекли?
Синам жорстокого Миколи
ви дружно руку подали.

І ви ждете од них любови,
раби, підніжки, прошаки...
Нема козацької в вас крови -
сини козацькі не такі!

Не ждіть добра в собак Петрових -
обух громадою сталіть!
Бо ж не словами - кров’ю злою
нам треба волю окропить.

Задушна ніч, сліпа, безкрая,
глибінь бездонна темноти.
Буранно вітер завиває,
відносить думи у степи.

1 березня 1942 р. 

На мою думку тут поетом-бійцем більш ніж чітко визначено, що потрібно робити і чому. Тому я хочу висловитись на іншу тему, яку почув на тому ж віче серед людей, а саме, що одні казали: «То Ющенко все винуватий», - а інші відповідали: «Ні, то Юля винувата, бо взаємопоборювали одне одного, а не єднались» І ніхто і півсловом не обмовився, що вони може й обоє таки винуваті кожен по-своєму, але найбільша вина на нас всіх! Бо всі ми після перемоги Помаранчевої революції преспокійно зачали очікувати коли ж то нам мана небесна до рота посиплеться від наших зоресяйних керманичів, замість того щоб користатись сприятливим часом і активно братися до роботи, тобто перебирати владу в країні до власних рук - наших народних рук! Пригадайте, як то все було?! Хіба не фронда 2005 року Тимошенко до Ющенка розпочала відродження фактично знищеної політичної сили на чолі з Януковичем? А де ми всі були? Ми дружно голосували проти себе самих віддаючи голоси хто за «Нашу Україну», хто за БЮТ, а хто і за СПУ, і ще за цілу купку інших лженаціонал-патріотів типу Народної партії Костенка з Плющем, РУХу тощо - що то було? Демократія? Дурократія це було, тому що раз довірили владу президента України Ющенку - то й треба було того триматись! І спитати можна було б тоді конкретно з кого! Ну а так вийшло як класичне: собака на сіні, що сама його не з’їсть, але і худобу до харчу не підпускала. І винуватих нема: Гриць киває на Гаврила, а Гаврило - на Данила...
Отже хто винуватий у конфронтаційній упередженості стосунків Ющенка з Тимошенко? Виключно ми самі - виборці з націонал-патріотичного табору, які голосували один проти одного, а не проти регіоналів та комуністів. То є факт, який ніхто не зможе спростувати. Як і підступне відтягування голосів ВО «Свобода» у виборах 2008 р. під ультрапатріотичними й націоналістичними гаслами від БЮТу й НУНС  на користь Партії регіонів та комуністів - це так само потрібно пам’ятати. Це все наші з вами голоси! Наші з вами! І далі теж вибір є і буде за нами! Це не стосується одних тільки виборів - це стосується самого буденного життя кожного! Цей вибір відбувається щоденно! Ми просто не надаємо тому належної уваги і робимо в тому велику помилку. Дуже часто ми самі себе принижуємо більше, аніж це хтось інший нас принижує. Простий приклад: сучасні молоді хлопці і дівчата у Львові спілкуються поміж себе українською з величезною кількістю матюків - це хіба не самоприниження? Чому молодь не хоче сама спілкуватись чистою нормальною мовою, а вподобала зеківську говірку? Звідки це їм навіяли? Хто до того привчив? А самі так хочуть - самі! Ну хочеться їм сморід з рота випускати, тіло наколками вкривати, оголеними і розцяцькованими на людях з’являтись - хочеться! А бути вишукано вбраним з гарною мовою і поводженням вихованої людини - не хочеться! Чому? Подумайте? І дайте просту відповідь на запитання: так це нас хтось «опускає» чи ми самі себе?
Тепер повернемось до основної теми: української мови, яку грубо зневажили з боку правлячої верхівки нашої держави. Як я вже однозначно зазначав: реальної потреби в такому мовному законі немає, тому це треба сприймати виключно як образу проти української нації. Особисто я такої образи як свідомий українець, а не просто україномовний громадянин, прощати не збираюсь. Воно й раніше я дещо самостійно українізовував свій життєвий простір обираючи у читанні, музиці, перегляді телепередач тощо українське, але тепер, коли в державі на законодавчому рівні вводять мовну сегрегацію - моє рішення стає однозначним і категоричним: я, українець, живу в Українській Державі, тому якщо хтось захоче, щоб я його почув і зрозумів, то він має звертатись до мене виключно українською мовою! Все - без варіантів! Винятки в мене можуть бути до іноземців, але винятки для того й існують, щоб стверджувати правило. І мав я десь всіх сурогатомовних співвітчизників, які не володіють державною мовою, як і всю провладну державну номенклатуру з ПРидворних ПРидурків з Партії регіонів, яким не вистачає інтелекту вивчити ще одну слов’янську мову.
Ігнорування - то не війна, отже дозволити може кожен, хто забажає відстояти свою мову і державу як надбання Українського Нації. Звичайно, що я був і є проти міжнаціональної ворожнечі та проявів етноциду, але я вимагаю і маю на це повне право, щоб мову і націю корінного населення моєї держави поважали і не принижували незалежно від чисельності іншомовних зайд та перевертнів на її території. Якщо влада тупо хоче повторити експансію сербів в Хорватії, то відомо чим вона закінчилась і немає сумнівів, що і в Україні це відбудеться аналогічно, якщо далі так все піде.
Також мушу визнати, що як вихована людина, я з величезною нехітю вживаю образливі вирази, яким є у даному випадку словотвір «ПРидурки» стосовно членів Партії регіонів у Верховній Раді України, але на мою особисту думку треба бути винятково обмеженими розумово людьми, щоб так бездарно і передчасно звести наніц той величезний потенціал електорального позитиву, який би могла дати регіоналам вдало проведена акція з Єврочемпіонатом 2012. Все! Не буде тепер вам нічого від того! Нічого! Ложка вашого дьогтю вже зіпсувала цю діжку з медом. А що вже Ківалов Серьйога-підрахуй знову капітально підставив Януковича - то просто фатум якийсь для обох. Подивишся на весь цей бедлам і тільки одне що й можеш вимовити: «Ну й ПРидурки!»
Завершити свій допис хочу доповненням до закінчення одного рекламного гасла з табору ПРидурків: «... руїну подолано!» - «Тюрму збудовано!»   
Я особисто туди заселятись наміру не маю - я 30 років в «соціалістичному таборі» відбув, в зоні, що називалась СРСР або ще  як Імперія Зла. Вдруге я добровільно в тюрму не піду нізащо! Краще вмерти стоячи, чим жити на колінах! Саме це довів поет Мирослав Кушнір, а ми що не з тої породи українців? З саме тої - і доведемо це, якщо треба буде, як довелось зробити іншим перед нами.

Богдан Гордасевич
м. Львів
7 червня 2012 р.

Прошу додавати свої думки до моїх і розсилати хто де гаразд - створимо хвилю українського гонору!

 

 

Паровані пародії Івана Гентоша

Іван Гентош - пародист, але не звичайний, як це прийнято, коли з вірша вибирають-виривають пару рядків сумнівного змісту та якості, а тоді на цьому ляпі будують пародію-знущання, зачасту досить образливі для автора поезій. Так літературна метода виховання типу електро-шокера.
У шанованого пародиста Івана Гентоша метода зовсім інакше, тому що він є ДОБРИЙ пародист! І ще він добрий шанувальник поетичного слова. А разом то є ну дуже добре, коли пародист такий добрий, тому що він не паплюжить поезію і поетів, а навпаки підносить вищу ступінь розуміння поезій, він розкриває в своїх пародіях нові відтінки змісту поезій як пересічним читачам, так і самим авторам! З того часто-густо автори полюбляють пародії Івана Гентоша на свої вірші і як відгук їх допитливого читача, і як своєрідну рекламну промоцію. Увага ніколи зайвою для митця не буває.
Сприяє популяризації творчості "жертв" пародій Івана Гентоша сама творча концепція, тому що він подає об’єкт своєї пародії не уривком, а весь вірш вцілому, тобто в повному об’ємі. Власне ж у своїх пародіях Іван Гентош не так чіпляється до різних ляпів чи неуважностей в поезіях, як іронічно обігрує пікантну ситуацію, яку створює ота дрібна недоречність в самому вірші-першоджерелі.
Як на мою думку, то Іван Гентош віднайшов свою авторську новацію у літературному обширі, що не має навіть терміну для визначення типу "іроніродія", тому поки що я визначаю цей феномен як "паровані пародії"
Можна навіть провести конкурс на кращий термін на найкраще означення літературної новаці пародиста Івана Гентоша - я свою заявку вже зробив: "іроніродія". Прошу долучатися до конкурсу. Як запрошую читати паровані пародії Івана Гентоша, бо то справді приємна справа: автори гарні і пародії веселі.

Богдан Гордасевич, літкрит

 

Не напирай так, Іване!


Унікальність представлення книги пародій Івана Гентоша "Перли поперли", яка відбулась 7 березня 2010 р. у львівському конференцзалі на вул. Наливайка 5 в рамках проекту "Творчі зустрічі "Разом", була не тільки в тому, що на теперішній кризовий час кожна поява нової української книги є унікальною. А вся унікальність у тому, що поява книги гумору з віршами-пародіями в Україні є дуже велика рідкість, не кажучи  вже про унікальність події як на теперішні дещо депресивні настрої після виборів Президента України.
Але ж ми - українці! Сміхом проти лиха! Чи не тому зал був переповнений, що людям хочеться жити творчо і весело, а не перейматись одними проблемами сьогодення.
Переповідати про зустріч, особливо якщо ти був на ній не просто глядачем-слухачем, а одним з ведучих - це в край важка справа. Мої особисті враження переважно позитивні, тому що публіка була дуже прониклива і чуттєва на кожен виступ і навіть репліку. Панував веселий, жвавий настрій, а для ведучих це просто чудова аура для роботи, коли якісь невеличкі проблемки і неув’язки стають приводом до ще більшого гумору і сміху.
Тому як ведучий заходу, я щиро вдячний Івану Гентошу за його ініціативу і значну працю, а також власне меценатство при далеко не мільярдних статках в кишені, але проте багато-багато трильярдному багатстві душі! Молодчина Іван, бо діє за принципом:  хочеш свята? То чого чекаєш? Візьми і сам зроби його! Тож дякуємо дуже тобі, друже, за це веселе свято!
Далі переходжу від вступного конферансу до конкретного огляду події і почну з представлення автора: Гентош Іван Михайлович народився в 1957 р. в найменшому місті України - Угніві, що на Львівщині. За фахом радіотехнік, закінчив Львівський політехнічний інститут, цільову аспірантуру Московського Енергетичного інституту. Трудовий шлях  з 20 років роботи - пов'язаний із Львівським науково-дослідним радіотехнічним інститутом, де займався розробкою радіоелектронних систем і пристроїв, провідний інженер-електронщик. Останні два роки працює над розробкою сучасного медичного обладнання електротерапевтичного напрямку в Львівському науково-дослідному інституті медичної апаратури. Ще з шкільних років захоплюється літературою і поезією. В різних виданнях неодноразово публікував вірші і пародії. Останнім часом працює переважно в жанрі пародії. Підготував до друку кілька збірок. Член літературно-мистецького об'єднання "Сходи".
Тепер для підвищення рейтингу презентанта його треба обсипати пелюстками троянд і часточками золотого дощу у вигляді поважного золотого слова поважних людей: отже "Кілька слів про Автора" від патріарха львівських письменників Миколи Петренко, заслуженого діяча мистецтв України, члена Національної спілки письменників України: "Поет, який вирішує присвятити своє перо пародійному жанру, звичайно ж мусить мати окрім поетичного хисту ще й здатність вловлювати у віршованому тексті приховані невідповідності, малопримітні алогічності, кумедні зіткнення, - з тим, щоб при певному переосвітленні представити парадоксального відповідника. Мені здається, Іван Гентош володіє таким даром. Це, передовсім, помічається у виборі ним пародійованих віршів, - тож як результат маємо химерно-кумедну трансформацію того чи іншого твору певного автора. Для Івана Гентоша це, як правило, ті, кому він симпатизує, кого вважає близьким і рідним. Тож його пародії майже не переступають межі дружнього дотепу, щирого усміху, приязного підколювання. Можливо, це звужує коло гумористичних можливостей, - та однак же простору для маневру залишається досить. Щоправда, критерій відбору пародійованих творів базується переважно на поезії новітній, часто аж химерній, - і тоді утворюється ситуація, коли пародійований текст і саму пародію можна поміняти місцями, і читач навряд чи зауважить таку підміну. Сподіваємося, що книга пародій Івана Гентоша зацікавить читацьку спільноту, знайде в ній своїх поціновувачів"
Від себе особисто хочу підтвердити, щодо точності цих висновків, як і дійсно не раз було, що коли Івану приходилось в нашій компанії читати вірші й пародії, то він особливим наголосом казав "А тепер - пародія", бо ж ми вже сміялися від одного читання обраного ним вірша, але поза тим його пародія найчастіше була веселішою, а що головне - влучною. Варто навести приклади для цього і я скористаюсь простим прикладом - почну з себе! Тобто з свого літературного образу Жоржа Дикого, творчість  якого не обминуло дошкульно-дружнє перо Івана Гентоша.

Кретин і критичність

Оце так-так! Оце дива!
Осляча в мене голова!
Ще й грива, як в макаки,
і пика задаваки!
І гонору, дай Боже, -
могила не поможе.

А звуть мене людина,
та в тому я не винна.

(Жорж Дикий Мотлох: Львів, 2008)

Пародія Івана Гентоша

Ура! Людина я! Дива!
Хоча й осляча голова...
Яка в макаки грива? -
Вона і так щаслива.

На що в люстерку схожий? -
Могила не поможе.
То пика всьому винна!
А так, як всі - людина...

Приклади впливовіші кількісно, тому наводжу ще один з віршів

Ні

Туди, туди, де є земля...
Куди? куди? - далеке Я...
А ми? а ми? - не можна вам.
Чому? чому? - багато драм.

Багато гам, багато ням -
не можна вам і навіть нам,
тому що там, так-так - це там:
не можна вам, не можна нам...

(Жорж Дикий Мотлох: Львів, 2008)

Пародія Івана Гентоша

Що можна нам - не можна вам,
Захочу - ні, захочу - дам...
Коли? Кому? - Далеке Я...
Болить голівонька моя.

Вже б не завадило сто грам,
А потім, звісно, трохи "ням".
А ми? - А ви? Не можна вам!
А, втім, вділю, бо я не хам...

Продовжуючи конферанс, надаю слово ще одній поважній особі з далекого американського континенту, де також знають про творчість нашого уславленого пародиста і про нього сказав своє золоте слово Іван Тимчак, україніст з Нью-Йорка:
"В астрономії все просто - є зірки першої, другої і третьої величини, кожна сяє у певному, ніби відведеному для неї, секторі неба. І навіть комети, що з'являються доволі рідко, рухаються по добре відомих, заздалегідь вичислених орбітах. Їх можна вирахувати, дочекатися і спостерігати.
В поезії взагалі, а особливо в поезії сатирико-гумористичного спрямування, на радість, такої однозначності нема. І тому особливо приємно було запізнатися зі збіркою поезій-пародій Івана Гентоша "Перли поперли". Власне поезій-пародій, а ще влучніше було б сказати - пародійних переспівів. Найнеймовірнішим чином змінюючи сюжетну канву оригіналу автор влучно і вміло переносить героїв віршів у інші, кумедні, але реальні життєві ситуації та обставини. І герої живуть там своїм життям, таким зрозумілим для нас - кохають, дружать, чаркуються, обманюють... І це все не тільки правдоподібно, а, дякуючи життєвому досвіду автора і особливому гумористичному куту зору на реальність, виглядає ніби щойно вихоплене з життя - з автобусної зупинки, з супермаркету, з сусідського городу...
Добра порція гумору нікому не зашкодить? Я хотів би підкреслити - добра порція доброго гумору. Доброго у розумінні якісного і в розумінні доброзичливого. Як до героїв поезій-оригіналів, так і до їх авторів. Тільки сатира, тільки сміх і тонке, вміле балансування на межі недоказаного. І, зазвичай, неочікуваний, влучний, родзинковий фінал. У цьому особлива прикмета творчості автора. Саме так і були сприйняті матеріали збірки знаною мною Бруклінською діаспорою. І ще, завдячуючи збірці, наш читач зможе зустрітися з цілою когортою львівських поетів, а з деякими з них познайомиться вперше. А загалом хочеться побажати автору наснаги творчої! Чекаємо пової комети!"

Тут влучно зазначено, що автор пародій Іван Гентош не роздрібнює свій талант на окремі двозначні рядки чи строфи, висмикнуті з віршів поетів, а глобально вихоплює цілі вірші! На що також зауважила у своєму виступі відома львівська поетеса Галина Скірська: "Разом з пародіями Івана я можу вважати, що й у мене вийшла збірочка моїх віршів!"
Справді перед нами в книзі Івана Гентоша "Перли поперли" є одночасно і альманах, і рекламний проспект провідних львівських поетів, але при тому всьому це є цілком авторська самобутня книга, з чим і вітаю презентанта!
Привітали «винуватця події» чимало з присутніх на творчому заході, у тому числі значний гурт з  поетів-"жертв" пародиста, які зачитували свої оригінали віршів особисто, щоб потім Іван Гентош веселив всіх читанням своєї пародії. З таких були Богдан Трач, Ірина Токарська, Михайло Дубецький, Оксана Лозова, Олександр Морушко, а також автор цього допису. Дозволю на праві "своя рука - владика" навести ще одного вірша та пародію з представленої книги "Перли поперли"
  
Етюд

Листок жовтіє на землі...
...чарівна витонченість листу,
неначе золото в багні
осінніх смутків падолисту.

Я смуток осені люблю,-
люблю тривожний цей неспокій...
Опале листя не топчу
і роблю пару зайвих кроків.

Сіріє далеч позаду...
Хто знає: скільки маю жити?
Ось дощ іде... Ось я іду...
Чи ж варто з прикрощів тужити?

Жовтіє листя навкруги...
І на щоці сльоза зависне -
невже й моє життя в багні
ніколи золотом не зблисне?

(Жорж Дикий Мотлох: Львів, 2008)

Пародія Івана Гентоша

Щось неспокій тривожить душу,
Листя жовте чомусь опадає,
Зайві кроки зробити ще мушу,
А куди, то і сам не знаю.

Я іду із дощем під руку,
Тішить думка - ще буду жити,
Як не питиму ту отруту,
Що на "Сходах" захочуть налити.

В сіру далеч спливають роки,
А навколо життя босяцьке,
Я люблю цей тривожний неспокій,
Коли пахнуть в "Арт-барі" пляцки.

А як що - то сльоза зависне...
Я старанно багно обхожу.
Не дождетеся! Жорж ще свисне!
Я ще довго і творчо можу!

Отож бо! З повагою, Богдан Гордасевич.
м. Львів
11:34 10.03.2010

 

 

Люблю я бути українцем

Відомо, що кожна нація має свою якусь прикметну рису: німці – педантичні, французи – галантні, італійці – запальні, англійці – стримані, білоруси – добродушні, росіяни – хлібосольні, поляки – гонорові тощо, ну а українці - ?
Для мене як українця, важко визначити рису, яку можк побачити з боку тільки хтось інший, але вдивляючись у дзеркало, яким є історія народу і його героїв, я можу визначити націю українців тільки як вроджених анархістів, отже і головною національною рисою українців я б визначив як САМОЛЮБСТВО.
Одним з символів правдивого українця є образ міфічного козака Мамая, що самотньо блукає світом і з того задоволений. А приклад вже не міфічного, а реального найвидатнішого українського філософа Григорія Сковороди хіба не тотожний козаку Мамаю? Повністю: вираз «Світ ловив мене – та не зловив» є авторською епітафією на могилі Сковороди, але чи не було це найвищим проявом самолюбства?
Всі ми знаємо казочку про Котигорошка, що мав за збою булаву у рази більшу за нього самого. І я все малою дитиною пробував вияснити, як такою зброєю можна битись? Це ж не мечем, сокирою чи кістинем цюпати сюди-туди, а громадною булавою вимахувати! А як же свої поряд? І ось зовсім недавно я дізнався про існування у козаків такого особливого бойового порядку, що називався «галас».
Всім відомо про бойовий порядок македонської фаланги з її багатометровими піками, чи крицева міць та організованість німецько-тевтонської побудови лицарської лави так званим «клином». Що було найголовнішим у таких системах ведення бою? Сукупна організованість і взаємна підтримка одне одного, що дозволяло перемагати менш організованого ворога навіть при його значній чисельній перевазі. В тому і є досягнення більш цивілізованого суспільства – організованість. Чітка функціональна побудова римського легіону була найголовнішою його силою, що абсолютно не потребувало наявності в його рядах видатних воїнів-богатирів. Богатирем ставав весь легіон сукупно, хоч складали його і не дуже фізично видатні воїни. Головним тут ставав талант полководця, що вміло скеровував легіон у бою і він вигравав, або ж якщо невміло – легіон програвав.
Про побудову війська українських козаків відомо, що це були переважно піхотні підрозділи, а уявний традиційний образ козака не інакше як на коні – це міф. Проте піші козаки відзначались великою витривалістю та мобільністю, долаючи досить швидко значні відстані. Цьому сприяло повна відсутність захисної амуніції з криці та інших металів, що навпаки було розповсюджено у європейських військових, особливо у поляків, а також і росіян. Навпаки українські козаки йшли в бій майже роздягненні, а їх озброєнням були легкі довгі піки, шабля, пістолі та мушкет, що дозволяло козакам бути дуже мобільними на полі бою і вчасно уникати небезпеки швидкою зміною позицій. Для свого часу українські козаки були дуже модернізованим військом, тому що основну увагу в бою надавали вогнепальній зброї і застосовували величезний арсенал тактичних засобів, або як їх ще називають «військових хитрощів». Споконвіку для козаків існувало головне правило: не числом, а вмінням. Числом, швидкістю і масовою навалою воювали ординці-татари і турки, міццю криці та фортифікаційних комплексів воювали європейці, а козаки серед голого степу тільки й могли застосовувати свою винахідливість та відчайдушність.
Якраз у козацькому війську завжди було повно таких собі відчайдушних бійців-героїв, яких прозивали характерниками, тому що вони жили тільки війною і сутичками, а іншого не знали. Їх навіть професійними воїнами важко назвати, якщо порівняти з німецькими рейтарами або ландсхнетами, що накопичували здобич і заробіток для подальшого мирного життя «на пенсії». Козаки-характерники не відмовлялись від грошей і здобичі, проте витрачали все зароблене, аби бути вільними в бою перед обличчям смерті від різних меркантильних думок, а якщо хтось з них і досягав глибокої старості і не міг вже бути надійним товаришем у бою, то йшов у монастир доживати останні дні. Звичайно, що в Україні було значно більше селян-землеробів, які ставали козаками тільки у випадках безпосередньої військової небезпеки, а більшу частину життя проводили у господарських турботах. Але коли козаки-землероби збирались у війську, то головні риси бойового мистецтва вони отримували саме від таких козаків-характерників, постійних мешканців Січі.
Феномен Запоріжської Січі можна схарактеризувати чітко і коротко – повна анархія! Класична анархія! Тобто повний одночасний суверенітет і особи, і маси. На Січі не існувала статуту чи регламенту як такого, а всі правила і традиції були духовні, або як це зараз прийнято називати – віртуальні. Всі козаки-січовики були вільними і рівноправними, мали повну свободу дій, а всі обов’язки виконували виключно за системою самоорганізації, без примусу як такого. Також свобода кожного закінчувалась там, де починалась свобода іншого, а за суддю правила уся громада, яка спільно визначала провину, призначала кару, яку всією громадою і виконували: кожен козак мав особисто вдарити буком (палицею) засудженого за злочин, навіть якщо це був його колишній побратим. На мою думку це було найвищим рівнем демократичного устрою.
Заради цієї свободи і йшли люди на Січ, причому там були різні національності, але всі мали бути православними християнами. Всі заслуги перед громадою були тільки особисті, а тому кожен міг стати і курінним, і навіть кошовим отаманом. Вже обраний отаман мав найвищі повноваження «судити і рядити», а в період війни взагалі набував диктаторських повноважень. Коли ж війна скінчалась – з нього за всі помилки і погані вчинки громада жорстко питала і карала, якщо визнавала винним.
Повертаючись до теми бойового стилю «галас», я власне і хочу показати, наскільки це характерний стан бою для українського козака-анархіста, бо за цим стилем озброєний козак або по шаблі в руці, або з важкою булавою самостійно вламувався у гущу ворогів працюючи зброєю по колу, при цьому він дуже голосно кричав, тобто галасував. А робив він це не для того, щоб налякати ворогів своїм криком і деморалізувати, а для того, щоб повідомити всіх своїх козаків-побратимів, щоб вони не наближались до цього місця, де б’ється він, бо в розпалі бою він і їх поб’є-посіче. На мою думку, це однин з найунікальніших станів і методів бою, коли покладаються тільки на себе, свої сили і вміння, коли застерігають від надання помочі.
Уважному досліднику історії різних країн не може не впасти в очі той факт, що всі українські поселення виникали завдяки людям, які шукали свободи, вільного життя, а не шукали на відміну від тої ж Росії доброго життя у доброго пана. Ні, в Україну йшли люди неспокійного характеру, які хотіли жити з власного достатку, але жити вільно, навіть якщо це буде у місці підвищеної небезпеки. Звідси в українців домінуюча риса самолюбства починаючи від «а чим я гірший за інших» і закінчуючи «моя хата скраю». Українці вроджені самостійники не в розумінні держави як такої, а в розумінні особистого стану душі і натури. Можна казати про вроджений егоцентризм українців, а звідси всі плюси і мінуси нашої нації. Українці добрі пильні господарі у власному обісті, але доволі погані державники, у них повна нехіть і нежить до громадських справ та інтересів – це дві сторони одної монети-гривні: вдома я як Володимир Великий з храмом, а з другого боку – я проста тупа одиниця.
Наслідком цього стає парадокс, що багатовікова історія України не багата на історію державності. Причина? Та просто непотрібна українцям держава! Йому потрібен свій хутір – і цього достатньо! На біса йому держава – завелика господарка для одного, а на купу українець працювати не любить. Тому і зараз подивіться, як дивно виходить: в Росії обирають до влади хазяїна-царя, щоб він зробив всім однаково справедливий рівень жити і мати, а в Україні хочуть обрати такого керівника, щоб він узяв на себе всі турботи по державі і дав кожному українцю спокій порпатись у власній господарці. Суттєва різниця. Якщо для найбіднішого росіянина гордість за Російську державу є мало не головним змістом життя, то улюблена фраза у багатьох в Україні: «А що мені та держава дала?»
Я не стану дорікати українцям, до яких я зачисляю всіх громадян України не залежно від етнічного походження, бо повторюю як на Січі, що головне земля і стан душі, а не гени. Не люблю також закиду: «А що ти дав державі, щоб вона тобі щось давала?!» Чому не люблю? А тому що я віддаю Україні найголовніше – своє життя! Я живу тут і працюю! І нікуди йти звідси не збираюсь! Це головний мій внесок в Українську державу. І галасую-репетую я для того, щоб ти, моя люба держава, до мене занадто не наближалась з своєю поміччю, бо поб’ю-поруйную…

Богдан Гордасевич
м. Львів-Рясне

Якщо хтось вважає самолюбство за ваду, то я скажу наступне: навіть найкраща позитивна риса в надмірному об’ємі стає найприкрою вадою.
Як кажуть росіяни: иная простота хуже воровства
Якщо я скажу, що українцям характерний психічний стан інтровертності - це буде по-науковому, але малозрозуміло, хоча це і є отой стан егоцентризму і самолюбства, самозакоханості.
Українці бачать світ тільки через своє Я і не можуть жити в світі, де їх особистіть відсутня! Навіть якщо це галери, каторга чи тюрма - вони є Я. Тому і виживали. А коли втрачали це Я - гинули.

 

 

 

Що головне? Національна ідея? То прошу!

Колись я почув від правлячого президента України Кучми слова, що національна ідея не спрацювала і з того наші біди, то коментар був один: це на тобі, убожество, жодна ідея не спрацювала: ні комуністична, ні соціалістична, ні тим більше – націоналістична! Бо для кожного нормального патріота України було ясно, що національна ідея попереднього періоду спрацювала! Спрацювала у своєму абсолютному об’ємі! Спрацювала повністю!
Що головним було для нас, українців, раніше? Щоб постала Самостійна Соборна Українська Держава  - це було національною ідеєю багатьох поколінь для українських патріотів і це сталося  24 серпня 1991 року!
Якою є українська національна ідея від того видатного часу? Ясно теж цілком однозначно: національною ідеєю відтепер є РОЗБУДОВА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ!
Так і тільки так! На теперішньому етапі для України національна ідея полягає в одному: у реальному процесі розбудови української державності! Що для цього потрібно в першу чергу? Однозначно найголовнішим є громадянська єдність. Єдність і ще раз – єдність! Мобілізація інтересів основної кількості громадян України довкола ідеї побудови міцної суверенної світової держави. Мобілізація більшості українських громадян без уваги на їх національну приналежність. Тобто маємо національну ідею при відсутності нації-гегемона, яка її впроваджує? Так! На моє тверде переконання, в сучасному світі у функції держави не повинно входити питання національної політики взагалі, подібно до релігійного відокремлення всіх взаємозобов’язень. Обов’язок держави є міграційна і трудова політика, але ніяк не національна. Комусь дивно? Для когось обурливо? А я вважаю, що надання найменшої національної преференції одному породжує негативне ставлення у всіх інших націй і народностей, а це роз’єднує і послаблює громадську спільноту.
Ставимо питання: що потрібно українцям? Чи українцям потрібно, щоб вони законодавчо були виділені в окрему вищу національну касту в Україні, чи їм потрібна економічно сильна, стабільна державність? Ясно що вибирати треба або одне, або друге. Я обираю сильну і стабільну державу,  а тому твердо переконаний у тому, що в Україні ні українській, ні жодній іншій нації не повинно надаватись будь-якої державної підтримки або щось інше, окрім загального законодавчого захисту, чинного в міжнародних обширах всього світу.
Обов’язкове знання української мови для всіх громадян України не є і не може бути темою національного приниження, бо на території України це є мова міжнаціонального спілкування, як в кожній суверенній державі світу нею є мова домінуючого етносу. Вводити законодавчо в Україні мовою міжнаціонального спілкування російську як другу офіційну є просто абсурдом і прямим шляхом до деструкції всього державного управління. А ще більше: прямим шляхом до розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Повторюю і наголошую: всі національні та мовні питання мають вирішуватись тільки на рівні місцевих громад без втручання вищих державних інстанцій, якщо рішення місцевих громад не виходять за межі їх повноважень. Хочуть ввести у себе на місці дві чи три, чи пятимовність  тощо – прошу, але все виключно власним коштом місцевої громади. Все. Крапка. Тема вичерпана.
Стосовно української нації, як автохтонної, то для неї головним є припинення багатовікової дискримінації з боку різних окупаційних режимів – це найголовніше! Відтепер є всі умови для самовідродження української нації навіть без режиму державного стимулювання щодо того. Обійдемось! Єдність України нам важливіша!
Відтепер головною національною ідеєю для України у ХХІ столітті є жити в Україні як повноцінний законослухняний громадянин держави і наполегливо працювати на свій особистий добробут і, відповідно, - державний, через сплату податків і творення національного прибутку. Ну а якщо є в тому емоційна потреба: бути щирим патріотом України, не залежно від національності. Все. Заможна Україна – найкраща країна! Це і є наша національна ідея  на теперішній час.

Богдан Гордасевич
м. Львів-Рясне
      
 Додаток до теми з думок і висновків під час обговорення цієї доповіді.

1. Головним є, щоб всі, хто працює на державних посадах отримує платню з держбюджету України, досконало володіли українською мовою і вживали її під час виконання державних обов’язків. А ще вся документація має вестися виключно українською мовою без винятків, щоб не виникало колізій різного тлумачення і плутанини в діловодстві та законодавстві.
2. Знання мови іншого народу вказує на повагу до нього з боку мовця, навіть якщо він володіє мовою недосконало. Коли кажуть, що хочуть краще пояснити свою думку, то повірте – це краще зробити мовою слухача, якому серце підкаже все, що не стало зрозуміло розумом.
3. Також загальновідомо, що знання мов є одним з показників інтелекту людини. Тому коли я чую, що людина понад 10 років прожила в Україні або взагалі народилась і жила постійно тут, але не володіє українською мовою, то для мене автоматично це стає ознакою духовної та інтелектуальної убогості особи, особливо якщо це якийсь «купка в ямі», тобто носій наукового звання, політолог чи ще якийсь гуманітарій з елітної спільноти. Своє спілкування з такою особою я намагаюсь звести мінімально в часі, чому дуже допомагає кнопка виключення теле- і радіопередач. Це не означає, що я не реагую подібним чином на різні бздури українською мовою, але принаймні тут є більша часова затримка. А, наприклад, я ще нічого не знаю про діяльність нового російського посла в Україні п. Зурабова, але те, що він вивчив українську мову в мене особисто викликає наперед вже повагу до нього і однозначний респект.
4. В української нації органічно нема від природи бажання домінувати і звеличуватись над іншими народами, про що свідчить вся наша історія і багатовікове мирне співжиття з багатьма національностями. Для українців головне є: ви нас і  наше не чіпайте! Це добре видно з вірша-звернення до братів-слов’ян http://blog.i.ua/community/1925/395879/
5. Нарешті, питання розвитку української національної духовності. Я категорично проти того, щоб якийсь маловідомий чинуша-держслужбовець визначав, що є духовним і потрібним українцям, а що – ні, і відповідно, на що він дасть державні (тобто наші з вами!) гроші чи не дасть. Тобто я проти прямої фінансової державної діяльності чи якоїсь підтримки в цьому питанні, а за якнайширшу участь громадськості. Хочеш розвивати українську культуру і духовність – давай сам своїми грошима стимулюй цей процес! Купуй українські газети, книги, музику, фільми, етновироби ну і все інше.



Обновлен 26 июн 2014. Создан 21 мая 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником