Валентина Дячук - художниця, письменниця

 

Валентина Дячук - художниця, письменниця




Чудодійна молитва.

 

 Вона народилася на великому квітнику в родині лілій. Поряд жило багато рослин. Кожна з них доповнювала іншу  кольором, своєю красою.  А ввечері, особливо перед дощем , в саду стояв приємний аромат.

     Зелень  відчувала піклування турботливих рук господарів, котрі дуже любили все живе. Землю розпушували, рослинність поливали, підживлювали , і Маленька Лілія росла оточена любов’ю.

     Всі ,хто бував, в саду милувалися його красою. Одного разу, коли на подвір’я завітали гості,  квітка почула, як господиня говорила:”Я накопаю вам моїх зелених улюбленців. У мене є багато різних видів. Хай і вам милують очі, дарують радість.”

     Вона взяла лопату і обережно підважила грунт.  І тут маленька красуня відчула, як заворушилась біля неї земля,  і квітка опинилася в людських руках. А потім її поставили в кошик до іншої зелені.

- Коли будете висаджувати , то обов’язково підлийте, щоб добре прижились.

Іриси, лілії люблять сонце, а папороть можете посадити в напівтіні.

- Ось воно що, - здогадалась Маленька Лілія, - я  житиму в іншому саду. Як цікаво…

   Був сонячний день. Нашу героїню  з іншою рослинністю несли в кошику. Скільки всього нового  зустрічалося в дорозі . І в її  душі  поселилося  відчуття чекання чогось незвичайного і загадкового.

     Раптом  людина спіткнулася, кошик випав з рук і рослини висипалися додолу. Їх позбирали, знову  поставили одну біля одної і понесли далі. А Маленьку Лілію… Маленьку Лілію, котра через свою легкість відлетіла далі від усіх і впала в невеличку ямку, не помітили. Вона залишилась одна. Спочатку нічого не розуміла, а потім її охопив страх, розпач: ”Як бути ?”Та  інстинкт виживання, закладений в кожній істоті, робив своє: корінці схопилися за землю, шукаючи опори та життєдайної вологи. На щастя ,  другого  дня пішов дощ і наповнив водою лунку, в якій була Лілія. Розрихлив грунт і корінцям було легше проростати ,а вітерець з часом  заповнив піщинками заглибину. Так доля поселила клумбову рослину на пустирі. Там  було зовсім інше життя,ніж в саду, де вона спілкувалася із собі подібними. Там квіти мали про що поговорити, а якщо траплялись якісь непорозуміння, то все  вирішувалося мирно, виховано.

     Тут, де зараз знаходилася наша Лілея, зілля було з різної місцевості. Вітер підхоплював насіння і розносив повсюди. Де умови були придатні до життя, там воно і проростало. Найкраще на пустирі жилося  Кропиві та Будяку. І з кожним роком  вони займали все більшу територію.

     Кропива, часто злилась, і тоді  хотіла   когось вжалити. Вона це робила і листками , і злим словом. Не раз до Лілії долітали слова лайки . А Будяки були насмішкуваті . Їй не подобалось , як вони колючками чіплялись до перехожих.

    Та  чуйна квітка шкодувала їх, адже ці рослини мають цілющу силу і можуть лікувати. Маленька Лілія була  впевнена, що  якби попросити Кропиву про допомогу, то вона не відмовила б. Та й Будяки…вони звикли, що колючі і всі до них ставляться як до бур’яну. А Лілія  милувалася їх духмяними ніжно-фіолетовими квітами, і по-своєму любила цей пустир. Бо як жити без любові? Без любові нема життя… Таке філософське ставлення до всього , що відбувалося навколо неї, допомагало. І все ж таки їй було тяжко.

     Вона стала мовчазною, замкненою. Лиш в мріях  опинялася серед оточення, в якому народилася. Згадувала тітоньку Лілію, пишними  квітами якої захоплювалась. І думала про те, що виросте, і стане схожою на неї .

    На її щастя  неподалік ріс Дзвіночок.  І спілкування з ним  було відрадою... Він не пам’ятав своїх родичів, бо ще насінням його сюди приніс вітер. Проте розповідав, що йому сниться шепіт  трав, інші дзвіночки і гарна біла квітка . Лілія здогадалася , що це Ромашка.

    -В тобі говорить генетична пам’ять ,що тече у твоїх жилах -судинах. У нас на квітнику дзвіночки і ромашки  висаджували поряд. Вони завжди дружили. Я чула з розмов старших, що це лугові квіти.

     Так минав час.  Після літа настала осінь. Холод все дужчав , і ось прийшла зима. Лілія  разом з іншими рослинами  заснула.

     А коли зійшов сніг , і землю зігріли теплі промені сонця, зелень потягнулася доверху.

     Квітка відчувала , як тіло наливається соками, міцніє. І вже не таке тонке як минулого року. – Що це ? –приглядалася до свого стебла. –Та це ж пуп’янки , вона буде цвісти!  Вперше в її житті! Це хвилювало. Які в неї будуть квіти?

   Підріс її товариш дзвіночок , він теж змужнів. 

     Що більше виростали пуп’янки і наближався час цвітіння, тим  більше злостилася    Кропива: не втрачала можливості вжалити, особливо болючими були її слова. Тут , на пустирі, вона могла собі це дозволити, адже  тут  знаходилось  її та Будяка царство. А на квітник  не пускали, викорінювали, і через це вона злилась.

      Страждання Лілії  бачила Плакуча Верба, що схилилась над струмком, і втішала її.

   - Не там ти , дитино, поселилася. Не серед бур’янів тобі бути , а серед благородних квітів. Та вже така твоя доля… Де  пустила коріння, там  змушена жити. Скільки тобі відведено, то стільки реп’яхи  колотимуть.

  - За що ж вони мене не люблять?

  - За те,  що ти гарна, велична. Та й просто, що не схожа на них. Наберися терпіння і живи.

    Лілія й набиралася, терпіла та всі сили спрямовувала на розвиток пуп’янків.

    І  ось одного ранку, тільки пригріло сонце, як пелюстки ніжно-рожевого кольору з жовтими прожилками почали розпускатися.

- Яка ти гарна…- сказав Дзвіночок.

   Лілія була зворушена. Та раптово стрепенулася від їдкого голосу.

- Бач ,яка красуня. І як же ти потрапила до таких, як ми?- Зухвало насміхалася Кропива.-Он як розпустила пелюстки!

- Та ще хоче мене перегнати  в рості. Не вийде! - додавав Будяк.-Будеш наввипередки зі мною, то вколю!

     Квітка не мала на це відповіді. Вона ніколи не думала, що цвісти, бути такою, як тебе створив Бог, –погано. Та злі сусіди  не давали  спокою.

- Що робити? Припинити рости- означає  перестати пити життєдайну вологу, тобто засохнути, померти. А пробиватися до сонця через колючки Будяка – нестерпно боляче.  Безвихідь  і відчай розривали душу.

     Небо ніби відчувало її стан і теж було  неспокійне: набундючилося хмарами, та раз пораз погуркувало  далекими  перекатами грому.

     Під вечір швидко стемніло.  Чорні дощові хмари затулили світло.  І ось полив дощ.

     Душевний біль, крик, розпач виривалися назовню потоком сліз. За шумом дощу Лілею ніхто не чув. І не бачив солоних струмків, що текли по її пелюстках, листках , зливаючись з дощовим потоком. Вона плакала допоки вистачало сліз. Стомившись,  потроху заспокоювалася. Злива теж вщухала.

      Рожевоквіта простягнула руки до неба і почала молитися.  Молилася всю ніч .В ній було стільки віри, як ніколи. Якби  хтось зранку запитав, що вона промовляла, то не відповіла б , не пам’ятала . Тільки знала , що в молитві просила Бога про допомогу знайти вихід з такого життя.

     Поступово на душі ставало легше. І вже коли світало,  стомлена заснула.

     Розплющила очі, як сонце було високо на небі. День зустрів її свіжістю і сонячним промінням. Навколо  все було  спокійно. Сусіди до неї не чіплялися.

- Якби було так завжди, - подумала квітка, та  звернулася до Всевишнього:

              - Боже, огороди мене від злих очей ,

              зроби так, щоб вони мене не помічали

               і я для них не існувала.                                                                              І вже продовжувала  далі:

               Господи, дай мені силу і мужність перенести  всі тягарі,

                які послала мені доля.

               Та смію Тебе просити , щоб я змогла   

                покинути  цей  пустир  

               і опинитися знову в саду.                                                                                                                                                

               Для мого розуму це незбагненно.

               Господи ,та Ти всемогутній і все в Твоїй волі…

   Лілія молилася. В цей час  нічого не помічала і не чула. Вона спілкувалася з Богом , з Небом.

    Тепер молилася часто. І їй ставало легше на душі. Не такими страшними були Кропива і Будяки , пекучими та колючими їх доторки. Так проходили день за днем, але віра не полишала її.

     Ще боліла душа за Дзвіночка, котрому, як вона вважала,  було важче,, ніж їй. Він невисокого зросту, а  з усіх сторін  обступила Кропива. Ще рік і обплутає  його своїм корінням, заглушить буйністю листків.

     І  квітка зверталася до Бога… Молилася за себе, Дзвіночка й Будяка  та Кропиву. Хоча вони про це не знали. Просила  щоб добро, яке існує у всьому живому, перемогло зло.

    Минали дні. Одного разу,  пустирем проходили люди.

 - Дивіться, яка краса розквітла! І як вона сюди потрапила?- Всі звернули увагу на рожевоквіту рослину. -  Їй тут не місце , потрібно пересадити до нашого саду, - вирішили вони.

    Лілія відчула, що навколо її коріння, як колись, заворушилася земля. І квітка опинилася в якісь посудині.

    - Та тут  ще й дзвіночок росте. І його з собою заберемо.

   За мить він опинився біля товаришки. Глянув на неї - і вона йому посміхнулася:на них чекає нове життя, вони вірили ,що прекрасне.

    - Прощавай,  пустир, на все добре, - сказала  Лілія, та й помандрувала з новими знайомими.

    Так наші герої опинилися в саду , їх висадили на квітник. Дзвіночок познайомився з Ромашкою,  про яку  колись розповідала Лілія. Та й вона росла неподалік. Тепер все було добре. Вони спілкувалися , спрямовували свою енергію на те,  щоб випромінювати радість і дарувати красу.

     І все ж таки… Інколи Лілія і Дзвіночок згадували пустир , його мешканців. І сприймали прожитий там час як життєвий досвід. А Маленька Лілія , яка перетворилася в пишнорожеву красуню і була окрасою саду, дякувала Богу, що почув її  молитви і не залишив у біді.

 

                                                                                   Дячук Валентина

 

 

Пихаті стрілки

 

Годинник на вежі був  окрасою та й необхідністю для міста. Всі мешканці звикли звіряти за ним час. Закохані призначали під ним зустрічі, освідчувалися в коханні і милувалися його вишуканою оправою та стрілками .

А стрілки були справді гарні, з чудернацько викуваними з заліза викрутасами і гострими носиками. І так справно перестрибували з однієї годинникової поділки на іншу!Люди часто казали: «Ох, які гарні ці стрілки ! І як вірно відлічують час!»

     Сестри-стрілки це почули й запишалися своєю красою, потрібністю, та стали зарозумілими. Гордо дивилися на свої витончені пальчики, вигадливо закручені на ручках, що впевнено стояли по боках тоненьких тіл.

-         І справді, - думали вони, - ми маємо велике значення для людей: розподіляємо час, впорядковуємо їхнє життя. А ще ми такі стрункі, такі вишукані. Ми справжній витвір мистецтва!

Та одного разу сталась несподіванка – годинник на вежі зупинився. І як стрілки не намагалися перестрибнути на наступну поділку, ніяк не могли. Їхні ручки вперто підпирали боки, губки нерозуміюче стискались, а носики все одно залишалися на попередній поділці. Ноги стрілок не могли зрушити з місця ні на крок – не мали сили. І тут долинуло з площі: «Зіпсувався механізм!»

А до того часу ніхто й не згадував, що є коліщатка й гвинтики, котрі рухають стрілки з однієї поділки на іншу. Саме від їхньої роботи залежить, чи правильно годинник відлічуватиме секунди, хвилини, години.

    Прийшов майстер. Оглянувши будову годинника, він швидко знайшов причину – стерлись зубчики коліщаток, які допомагали рухати механізм. Та й  усі деталі  припали порохом, засмітилися.

– Попрацювали ви добре, любі, – звернувся майстер до коліщаток, служили на совість, а тепер, можна й відпочити.

    І він замінив старі, відпрацьовані частини новими, з міцними блискучими зубчиками. Протер і змастив весь механізм-організм годинника мастилом, щоби легше рухались і не швидко псувалися деталі. І знову запустив дзигар.

     Коліщатка, зачіпаючись зубчиком за зубчик, заскреготали, потягнули годинникові ланцюги, пружини напружились – і ось стрілки знову зробили  свій крок вперед: тік-так, тік-так – відлічували вони час. Опівдні місто почуло: Бам! Бам! – це  забили куранти. Люди раділи, всміхалися. Багато їх зібралося на площі, й усі дивились, як знову чітко і гарно рухаються стрілки.

А їм, стрілкам – ніде правди діти – приємна була така щира увага. Та проте… вже інакше ставилися до неї. За той час, поки годинник стояв зіпсований, вони зрозуміли, що механізм-організм у нього єдиний. І якщо люди милуються виглядом стрілок на хронометрі – то цим потрібно завдячувати майстрові, що так гарно зумів  їх викувати. А якщо  стрілки правильно показують час – то це заслуга всього механізму (всіх деталей): коліщаток, ланцюгів, гвинтиків.

    Лише тепер стрілки це зрозуміли. А ще вони відчували відповідальність, що лежить на них, адже були обличчям годинника, і як зуміють відлічувати час, так і люди будуть ставитися до його роботи - з любов’ю та шаною чи зневажливо.

 

  Дячук Валентина

 

/p



Обновлен 09 сен 2012. Создан 16 июн 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником